— Віддай нам наших дітей, живолупе! — волали жінки, розмахуючи кулаками.
— Хліба! Хліба голодним! — напирали майстри.
— Смерть павукові!
— Упиреві клятому! — лунали вигуки.
Яничари ледве стримували юрбу. Ісааків палац стояв над нею мовчазний і похмурий, наче скеля серед бурунів.
Величезні брили цоколю... Перший поверх з вузенькими загратованими віконцями, а над ними — ще два поверхи з крижаними озерами широких венеціанських вікон і каріатидами з мармуру і бронзи.
— Продав наших дітей у неволю...
— Віддав за золото вільних людей.
— Залити б йому горло розтопленим золотом, щоб подавився, клятий.
Важкий камінь злетів над юрбою, пущений дужим чинбарем, — і розбіглося венеціанським склом густе павутиння щілинок.
— А-а-а-а!!!
Це прорвало греблю. Юрба кинулася до палацу, зім'яла яничарську охорону, як весняна повідь, що трощить і ламає все. І задзвеніли віконні шибки, загупали важкі чоботи і сокири, трощачи двері, окуті міддю і бронзою.
А за рогом, на майдані, обступили майстри своїх уста-башів.
— Годі нам голодувати! — наступали вони щільною юрбою. — Комори ломляться в такіє, а наші діти не мають крихітки хліба.
— Ноги підламуються з голоду!
— Робота з рук валиться, а щури та миші живляться нашим борошном!
Уста-баші розгублено туляться один до одного. Бліді, тремтячі, щось белькочуть вони білими з жаху вустами, але слова їх тануть в загрозливому peвi юрби, як дощ на поверхні моря. І як тло, що відтіняє могутнє обурення майстрів, дзвенять за рогом шибки і бронзові грати в похмурому палаці посесора Ісаака...
— Це не наше борошно, — надсаджується уста-баші пекарів, відчуваючи, як його щелепи зрадницьки вибивають дроб. — Борошно купив у нахипа капудан-баша. Ми ж не маємо права віддати вам продане.
Але це було іскрою в порох.
— Як-то?!! Продати наше борошно, коли у місті голод!
— Відібрати в голодних!
— І це свої ремісницькі верховоди!
— Та що ж ви, падлюки, дивилися? — схопив свого уста-башу м'язистий коваль. — Ви ж мусили нас захищати!
— Та хіба ж цех нам заступник? Їм аби тягти з нac десятину того, що ми заробляємо, та ще й роботи вимагати "для порятунку душі"... А коли треба нам щось заробити або допомогти нам — так зась, — кричав засмаглий чинбар, видершись на чиїсь ворота.
І загула юрба, заклекотіла обуреними басистими голосами:
— Самі шкуролупи нещасні!
— Камінь на шию їм, зрадникам!
— ...Та у море!
— Камінь на шию! — підхопила юрба. — Камінь!
І сотні рук простерлися до блідих уста-башів, перед якими стоять ремісники, понуривши очі у землю, не наважаючись ворухнути рукою або підвести голос.
— Та ні... заспокойтеся, браття! Ви теж дістанете хліба, — заборсався ковальський уста-баша. А інші здіймали до неба тремтячі руки та волали на всі голоси:
— Ми перекажемо нахипові!
— Він умовиться з капуданом.
— Умовиться? Пізно! До всіх шайтанів нахипа і вас разом із ним!
— Догосподарювалися, шахраї!
— Бий нахипа з уста-башами! — прокотилося юрбою. — Ходімо до такіє!
— Візьмемо там наше борошно!
— Бий нахипа!
— Би-и-ий!!!
І посунула могутня й бурхлива юрба тихими заломистими вуличками, залитими вогняним золотом сонця. Вилискували жилаві кулаки. Блищали ножі, молоти, киї та голоблі, нашвидку видерті з ближчих мажар. Сліпучо червоніли хустки й ганчірки, якими цехові пов'язують собі голови на роботі.
Прибивалися хвіртки й ворота. З гуркотом засувалися засувки й ключі. А з балконів та пласких дахів, з-за грат мушарабій стежили за юрбою злякані і цікаві очі, і шепотіли тремтячі вуста:
— Аллах! Вони йдуть до такіє, наче військо на ворожу фортецю.
Паніка перекинулася на базар. Заметушилися жінки і ховалися у тихі провулки. Крамарі зачиняли крамниці і ятки. Ревли осли, кричали погоничі, гавкали собаки, що сотнями живуть на вулицях Каффи, і пронизливо плакали діти на руках переляканих матерів.
А на сонячному дворі цитаделі шикувалися рекрути, дівчата й аджем-оглани. І коли на базарі почали розбивати крамниці і вдерлися ремісники до такіє, замайорів у далечині їх похід.
Рекрути йшли вільно, але жінок та хлопчаків пов'язували шістками, наче ясир. Яничари й спагі [232] оточили їх подвійним колом і з ятаганами наголо пильно стежили за ними і відганяли народ.
— Женуть!
— Женуть у гавань на галери! — прокотилося провулками.
— Рахілю! Донечко моя любенька! — кинулася до дівчат стара караїмка. Але високий стрункий яничар відштовхнув її чоботом, і вона покотилася під ноги юрбі.
— Звірi! Шайтани! — заволала вона. — Хай розверзеться під вами земля! Хай проковтне вас саме пекло!
— Ой, куди ж їх женуть?! — вили жінки рекрутів, намагаючись пробитися до своїх чоловіків.
— У неволю женуть!
— Навіки! — залунали вигуки в юрбі.
— Стійте! — гримнув широкоплечий коваль з грудьми, наче вилитими з чавуну. — Стійте! Вас обдурили! Вас женуть не на війну, а в неволю. Чуєте? У неволю! У живу данину перському шахові, бо він не замиряється з падишахом без живої данини.
— У неволю?!!
— Вас обдурено!!!
— Зраджено! — підхопила юрба.
А жінки і сестри рекрутів завили, здираючи з себе фередже, дряпаючи собі обличчя і посипаючи голову порохом і попелом, як на похороні.
— Вас обдурено!
— Вас женуть у неволю!
Здригнулися рекрути. Невже це так? Бідні селянські хлопці безпорадно кліпали очима, холодіючи з жаху. Сумно було їм покидати рідні аули. Важко було жити на бейській та мурзинській землі, сплачувати податки й данини, ходити на толоки й страждати від яничарської стації, але усе ж таки були вони .вільні, і думка про військову службу приємна була їм тільки тому, що військовий нікому і нічого не сплачує, а на війні захоплює коштовну здобич, яку ніхто в нього не відбере... І ось замість принадних походів — неволя... І мимоволі вжахнулися найсміливіші, а пам'ять послужливо нагадала їм забуті випадки, коли султани відкупалися від перських шахів і афганських емірів живою даниною і також набирали тоді рокованих у неволю селян під виглядом рекрутів. І йшли у неволю покірливі кара-татари [233], повабившись на військове життя.
Спинилися рекрути. Обурення й жах, тваринний жах скував їм руки.
— Крроком рруш! — люто гримнув Гусейн-ага, змахнувши ятаганом. — Барабанщиків наперед. Звільнити вулицю від юрби!