І незабаром починали вони розуміти, що не варт бовкати все, що на думку спаде, бо старшинські підлабузники пильно прислухалися по шинках до козацьких розмов, і надто балакучому нетязі доводилося іноді зазнати чимало лиха за зайве слово.
Старшина навмисне розповсюджувала чутки про січову волю, про веселу гульню по шинках, про безтурботне й сите життя, щоб зманити на Січ найбільше народу, бо сірома потрібна й поповнювати військові втрати від походів, і ловити рибу, і пасти незчисленні старшинські та військові отари й табуни, і кувати, і шити сідла, чоботи та різний одяг, робити діжки й барила на рибу й мед, будувати хати, байдаки й човни та лагодити ті, що погнили або побиті бурею та гарматами.
На папері Січ підкорялася Польщі, була частиною Речі Посполитої, а насправді Запорожжя жило своєю державою. Керувала нею старшина і, замість писаних статутів, мали вони свій неписаний звичай із жорстокими карами в дусі свого часу. І хоч голота й тут часом голодувала, але дихала вона вільніше, після панського фільварку, після задушливих брудних майстерень, після суворих монастирських келій.
І виросла Січ, — стала грізною військовою силою.
За часів Сагайдачного мало не удесятерилося число козаків. Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець короля Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота — велика сила. І голота обирала його на свого ватажка, ідучи в небезпечний, але принадний і корисний похід на турецькі й татарські береги.
Проте голота часто обурювалася проти Сагайдачного й підозріло та вороже стежила за його дипломатичними кроками. Частенько говорили по шинках буйні голови, що наївся він козацького хліба, викохався на ньому й шиється в пани, а тому — час скинути його геть та обрати на його місце іншу людину, простішу, ближчу й зрозумілішу.
Але після останніх блискучих походів на Сіноп та Царгород Сагайдачний був у зеніті слави. Він знав і відчував свою міць, та зовні й ознаки не виявляв, тільки зважував кожну дрібницю, щоб при першій нагоді скористатися з неї.
Місяць тому дістав він грамоту з Москви, від яснобородого боярина, що їздив до Криму торік викупити невільників.
Не додержав слова лукавий боярин, не написав Сагайдачному про долю Коржеву. Опинившись у Москві, пірнув він з головою у двірські інтриги і забув про зустріч на невільницькому ринку. Добивався боярин воєводства. Але видирали бояри один в одного ласий шматок і діставали "кормленіє" не ті, що краще розумілися на справах, а ті, що нижче вклонялися, не шкодували грошей на хабарі, на частування й подарунки, хто краще прислуговував впливовим людям.
І тільки тоді, коли обминули його, покривдили й забули винагородити, — пригадав боярин, що є на світі Литва, є країна, куди тікають від московського деспота гоноровиті бояри, від катівні або "опали". Пригадав Курбського [216], Глинських [217]. І виплив із небуття флегматичний, простодушний козак з блискучими чорними очима, чорними, як дьоготь, вусами та оселедцем...
"Допоможи нам, боярине, — забринів його щирий голос. — Викупи з жінкою та з дочкою хазяйською. Ще й заробиш на цьому. Є в мене золото, є перли. А панна Повчанська — наречена гетьмана Сагайдачного. Він озолотить тебе, якщо ти нас урятуєш".
І помчав надійний боярський холоп крізь Путивль та Чернігів. Сів він у Києві на козацький байдак і поплив через пороги, здригаючись із жаху перед грізними стромовинами Дніпра-Славути.
Закрутисто й хитро писав боярин. Говорив, що в Москві і заморські купці, і торгові люди тільки й гомонять про подвиги Петра Конашевича. Що славиться він на всесвіт як перший оборонець віри від бусурманства. Що всі вважають його славетним витязем і звитяжцем, який охороняє мечем православні землі від невірних.
І перед тим, як висловити своє прохання — влаштувати його в Литві на вільних і родючих землях, — вплів у свою грамоту те, від чого здригнулосяз агартоване в походах козацьке серце.
"...А еще могу обрадовать тебя, Петр Кононович, зело для тебя радостной весточкой:
Летось біл я в татарской земле послом государевым и на рынке невольничьем, в граде Каффе, земляка твоего, козака Коржа, в добром здравии видел. А его татарва с женой и с дочкой хозяйской в неволю взяли и на продажу, аки тварь бессловесную, бесстыдно вывели.
И просил меня оный Корж-казак от неволи агарянской его вызволить. Хотел я его слезную просьбу уважить, да денег при себе не было, а в деньгах государевых — как тебе ведомо — мы не вольны и за них перед его царским пресветлым величеством ответ держать должны.
И дал я слово Коржу отписать тебе с надежной оказией, да оказии в зимнее время в запорожскую сторону не случилось.
А слышно было, что продал Коржа хозяин его, Caфарбакан, на галеры гребцом, а жену его и твою, пан гетьман, суженую у себя держал, подыскивая богатого покупателя. А что сталося с ними — можно и теперь доведаться: есть в Каффе цыганка Кайтмаза-знахарка. А живет та знахарка и чернокнижница у мечети Биюк-Джама, на самом углу, при дороге. Имеет она доступ во все терема татарские, и женский пол татарский видит без фаты. А если случится на рынке рабыня-красавица, так продают ее через Кайтмазу в гаремы за хорошую цену, и на том Кайтмаза имеет великий барыш".
Ці слова зняли гетьмановому серці бурю. 3гарячу думав він проголосити похід на Каффу, але заперечив Свиридович, військовий осавул, та інші найповажніші старшини, що чекали з Туреччини великі каравани суходолом і кораблі морем. А що можна було вдіяти на Січі, коли старшина не давала згоди? Хоч жменька старшини ніби и танула в морі голоти, але крутила вона нетягами, як хотіла. Повернувшись із походу, нетяги віддавали лев'ячу частку власникам човнів — за човни, за зброю, за військовий припас і всі інші борги. І знов залізали нетяги в борги, голодували, продавали пишні шати, і знову йшли пасти старшинські отари й табуни, шевцювати, робити діжки на рибу, м'яти шкури, косити луки, рибалчити, полювати або працювати на військо...
Скликати раду всупереч волі старшинській і просто розповісти козакам своє лихо — було неможливо. Затюкали б його козаки. А коли б і зважили на його горе, — старшина скористалася б з цієї нагоди, сказала б, що він збабився, що ладен він лити козацьку кров заради власного щастя, і скинули б його, відібрали б владу, яку він так довго й хитро тримає в руках.