Матерів відігнали подалі, але вони не розходилися. Повні розпачу, ховаючись по завулках, що скидалися на вузенькі щілини, вони ридали, молилися, кляли яничар і ламали собі руки.
А на тихому сонячному дворі мечеті торгувався кет-худа з агою.
— Додерж свого слова, передмур'я ісламу, — вклонявся старий Бакир. — Ми дамо тобі двадцять тонкововних кашмірських овець, якщо ти відпустиш наших маляток. Ти ж згоджувався взяти десятеро, а твої люди позамикали геть усіх. Чуєш, як ридають матері? Адже ж і в тебе є діти... Голос старого тремтів і зривався. Серед захоплених хлопчиків були і його внучата.
— Та хіба ж я кажу, що заберу всіх?! Я виберу найкращих.
"Виберу". В серці старого блиснула надія врятувати принаймні своїх і, причинивши ворота, щоб хтось не підслухав розмови, почав він благати агу відпустити йому його онуків.
— Побачимо, старий, побачимо, — хитрував ага, щоб взяти дорожче. — Я мушу надіслати падишахові хлопчиків струнких, здорових, вродливих. Я чесний слуга своєму володареві.
— Змилосердься, господарю. У мене є халат з бухарського шовку і килим, витканий моїми доньками і не вістками. Три роки ткали вони його для мечеті. Сходи хоч весь улус — ніде не знайдеш ти такого килима.
Ага хитрував, удавав з себе чесну людину. А за воротами ридали матері, рвали на собі волосся і з благанням і надією зазирали у щілини. Чого так довго бариться Бекир?
Тим часом по всьому Чабан-Таші збирали гроші, зброю і одяг для рекрутів, і ті, на кого не впало лихо віддати дитину або чоловіка, охоче несли й тягли, хто що мав, щасливі тим, що легкою цiною відкупалися від яничарів, і ніби соромлячись свого щастя.
А жінки і матері з зойками і сльозами виряджали рекрутів. Правда, з рекрутами вийшло краще, ніж з хлопчиками: після довгого торгу й бакшишу ага згодився взяти лише десятьох. Чабанташці купили у складку чотирьох невільників у Халіля, а троє бідних парубків пішли по своїй волі. Обридло їм перебиватися з хліба на воду. Порівняно з їх злиднями військове життя здавалося їм ситим і безтурботним; а до небезпеки вони і так звикли: чи не однаково — загинути від кулі або втопитися восени на полатаній рибальській фелюці... І пішли вони до султанського війська без жаху, але й без радощів, трохи здивовані тим, що беруть до нього землеробів, і тільки троє останніх мовчки зітхали від туги, дивлячись на жінок і дітей, на рідні оселі і гори.
І, перш ніж проспівав муедзин свій четвертий азан, рушили яничари до Каффи.
Весь аул пішов проводжати їх. Мовчали приголомшені горем жінки рекрутів. При живих чоловіках залишаються вони вдовицями. Ось ідуть вони, ідуть навіки, безмежно рідні і безмежно дорогі. Крутиться, звивається горами дорога. Поворот. Другий. Третій. Ще один... Вже не видно аулу. Хотілося впасти додолу, битися грудьми об каміння, прощаючись навіки. Але нащо катувати їх своїм розпачем?! І, зціпивши зуби, щоб не зрадити себе, йшли вони мовчки поруч рекрутів.
Але матері не мовчали. Вони бігли за дітьми, забувши все на світі, ридали, вили, як шакали у горах, дряпали собі обличчя, скидали у нестямі фередже і простирали руки до своїх маляток, давлячись від зойків і сліз.
— Мемете!.. Меметику мій!.. Глянь ще раз на свою маму! — ридала Шафіге, божевільна від болю. — Меметику, дитиночка моя любенька! Радість моя!..
І, впавши додолу, билася об каміння підстріленою ластівкою.
Ага щось крикнув. Яничари прискорили кроки. Загуркотіли барабани, щоб заглушити лемент матерів. Яничари відганяли їх від загону, відштовхували, били ножнами від ятаганів, а вони все бігли і бігли, падали, розбивали собі і коліна об камінь і рвали розкуйовджене по вітру волосся.
Горпина бігла разом зо всіма, міцно притуляючи до себе дитину. Яке щастя, що воно ще немовля... Ну а потім що буде? Підросте її Юсуфчик, прийдуть яничари й теж візьмуть його, як Меметка?!
— Будь ви прокляті! Кати! Людолови нещасні! — шепотіла вона, зливаючись з розпачливою тугою тих, кого ще рік тому мала за ворогів.
Бачачи, що загін зникає за поворотом, Шафіге раптом схопилась і з голосінням, помчала навздогін. Вітер тріпав їй волосся. Подертий бешмет плутався у ногах, і вона ступала на нього, роздираючи його на клоччя.
— Меметику!.. Мій маленький Меметику!.. — скиглила вона, простягаючи до нього руки.
Горпина догнала її на повороті.
— Шафіге, схаменися!.. Сестричко моя любенька... Не муч хлопчика. Адже ж не на смерть ти його виряджаєш, — пригорнула вона татарку. — Мені гірше було: мого ж Івасика було враз забито... На моїх очах. Голівонькою об камінь... Так і кинули його у степу хижакам на поживу... Пожалій і себе, Шафіге. В тебе хоч чоловік залишився!
— Мемете!.. Меметику мій, — тріпотіла в її обіймах Шафіге.
— Заспокойся, Шафіге, — раптом змінює тон Горпина. — Хлопчик теж мучиться. Невже тобі краще, щоб він помер? Стримайся! Поїдете з Ахметом до Стамбула, побачите там свого Меметку.
Горпина не вірить власним словам, але треба якось заспокоїти Шафіге. І, пригортаючи її до себе, вона веде її до Чабан-Таша.
...Стихає гуркіт барабанів. Мовчки повертаються додому татари. Після бурхливого розпачу мовчать і з мусульманською покорою зітхають:
— Кисмет...
Але Шафіге не скоряється і напружено шукає виходу.
— Чуєш Горпіне, — шепоче вона, смикаючи козачку. — Підемо до Мурза-заде по пораду. А що, коли дітей взято так, без закону? Недурно кажуть старі люди, що ніколи ще не бувало такого.
— А хто він, той заде, чи як його там? — питає Горпина.
— Та він улем. Закони знає, поради дає.
— Ну, добре, а де він мешкає?
— Тут, біля мечеті. Тільки ж не можна до нього жінкам. Почекаємо на нього на вулиці, він ітиме повз нас до мечеті.
І коли полився з мінарета співучий азан, закликаючи до вечірньої молитви, обидві жінки стояли у темному провулку, чатуючи на улема.
Але тепер, на самоті з свoїми думками, Шафіге злякалася власного плану. Улем законознавець, син мулли, а вона жінка, якій не можна розмовляти з чоловіками. Суворі і жахливі кари спадають на голови сміливих, що порушують святий адат, але ж дитина... І, тулячись до Горпини, благала вона:
— Поговори з ним, джаним. Я ж правовірна. Мені ж не можна...