А в першій великій кімнаті готувалися до комаку. Вмить набилося стільки народу, що стало тісно. Муедзин розсунув складну підставку, оздоблену перламутровою інкрустацією, розгорнув на ній коран і поклав дитину перед муллою. Нур'ялі назвав три ймення, яким бажав би назвати сина. Мулла записав їх на трьох однакових шматках паперу, згорнув, перемішав і засунув у коран, потім почав читати першу суру.
— В ім'я господа милостивого, милосердого [206], — забринів його співучий речитатив, і всі присутні обернулися на схід сонця.
Горпина рвонулася з ліжка.
— Що це? Що? — забелькотіла вона, обводячи жінок божевільним, страдницькими очима.
— Заспокойся, джаним! Це молитва. Ім'я дають немовляті, — ласкаво й міцно пригорнула її Шафіге, намагаючись покласти на місце.
— Не смійте! — лунко скрикнула Горпина. — Він мій! Він не бусурман! Я його народила! Він мій!
— Це ж син Нур'ялі. А татарський син завжди мусульманин, — відрізала стара Тайфіде, блимнувши на хвору обуреними очима. — Лягай та мовчи, божевільна!
І навіть маленька Субан здивовано зиркнула на хвору.
— Ну, так, тіточко Горпіне! Навіть Беракішиним цуценятам дають імення. А як же можна хлопчикові без імені?
А співучий речитатив лився з-за дверей, відриваючи в неї єдине дороге в світі, віддаючи його чужому мусульманському світові, де стала вона річчю, безсловесною рабинею, проданою за гроші на волю й примхи господареві, де символом і ознакою неволі була для неї бусурманська віра, яка благословляє і наскоки на рідний степ, і торгівлю рабами, і їх безправ'я...
Сліпа тваринна зненависть скипала в душі. І розпач безкраїй... Горпина удавано скорилася, лягла, але коли випустили її гачкуваті повитушині пальці, з несподіваною легкістю кинулася вона до немовляти і, гублячи сили, вчепилася в нього.
— Не смійте! Він мій! Він не татарин! — істерично вигукувала вона, пригортаючи манюсіньке тепле тільце, що здригалося від розпачливого бучного плачу.
Татари мимоволі розступилися, опустили очі додолу.
Слідом за Горпиною вибігла стара Тайфіде і накинула на Горпину строкату шаль, намагаючись відірвати її від дитини.
— Пусти! Він мій! Я не дам! — захлиналася вона, втрачаючи сили.
— Відійди, Тайфіде! — суворо наказав мулла. — Скажи мені, жінко; чий це син? — звернувся він до Горпини, свердлячи її запитливим поглядом.
— Він мій! Не дам! Не дозволю!
— Відповідай до пуття, жінко! Хто батько цієї дитини? — ще суворіше повторив мулла.
— Він батько!.. Нур'ялі!.. Залиште його!.. Я не дам!.. заридала вона, розуміючи, що в цього сивобородого діда якась таємна влада над усіма.
— Ви чули? — звернувся мулла до присутніх. — Вона сама сказала, чий це син. А тепер візьміть її і покладіть на місце, щоб не лишився син Нур'ялі сиротою.
Чиїсь руки підхопили Горпину, понесли її і міцно пристукнули двері. В її руках залишилася маленька пелюшечка, подарунок Шафіге. Вправні, цупкі пальці сповили її міцними напівпрозорими чадрами, наче маленьку дитину. Горпина ридала, звивалася усім тілом, як напіврозчавлений хробак, а Тайфіде силоміць заливала їй у горло настоянку з лавровишні, змішану з огидним одваром ріжків, що смердів цвіллю і гнилим деревом.
А з-за дверей усе лився, то здіймаючись, то знов згасаючи, співучий незрозумілий речитатив. Потім мулла наказав Нур'ялі витягти з корана один із папірців з написаним на ньому іменням. Нур'ялі витягнув і віддав папірець муллі. І той урочисто проголосив на всю саклю:
— Аллах указав, щоб звали твого сина Юсуфом.
І, нахилившись над колискою, прошепотів на вухо дитині:
— Юсуфе!
Всі разом заворушилися, заговорили. Гостей запросили до столу, подали каву, баклаву, горіхи в меду, чорнослив, і все, що годиться в таких випадках, бо коли солодке частування в день комаку — солодко буде жити немовляті. Кожен бажав дитині всього найкращого. Бучнішали розмови, жарти, сміх.
А Горпина, знесилена шаленим поривом, тихо лежала обличчям до стіни, і глибокий біль виповнював її істоту.
Її син мусульманин... Народившись, дав він їй волю, але закувaв її в нові кайдани, міцніші й жахливіші від неволі. Бо, ніщо на світі не зламає і не знищить материної любові. І коли дитина, її дитина, стала часткою чужого і ворожого їй мусульманського світу — нікуди не піде вона від нього.
І тоді нащо їй та воля?..
ДВІ ВТЕЧІ
Літо. Спека. Безмежний степ. Блідо-жовта каламуть над обрієм, а в розпеченому синьому зеніті величезний вогняний кактус. Високо висить він; не дістанеш ані рукою, ані списом, ані стрілою чи кулею. Але боляче колють його незліченні вогняні шпички, і така яскрава сама квітка, що тільки степові орли зазирають в її пелюстки.
Випиває жар-квітка степові річки. Випиває нічну росу, буйну, як влітку злива, і свіжу, як виноградний сік. І гадючаться землею тріщини-розколини, і жовкне трава, а полин стає каламутно-сірий чи то від пороху, чи то зсихаючись від звару.
Сірішає ковиль і низько стелеться білим димом, наче ось-ось спалахне під ним земля. І нема де сховатися від жахливої вогняної муки.
Корж лежить у пожовклих кущах нехворощі і ледвe рухає порепаними губами. Ребра виступають йому з-під шкіри. Жахливий він своєю худиною, довжелезний, кістлявий, , зарослий клоччям волосся. Шорстким, як кора, язиком марно ляже він пожовклі зуби і струпи на губах. І тупий спазматичний біль стискає порожній шлунок.
— Пити...
В ушах дзвенить. Чи то цвіркуни, чи кров? Зелене коло попливло в каламутно-червонім тумані, повисло перед заплющеними повіками морською медузою. А всередині виникла чорна пляма. Чи то дірка, чи то шматок чорного оксамиту. І раптом пляма попливла разом із колом десь убік.
Ворухнутися б... Та сили немає... Яке воно важке, це сонце: навалилося розпеченою у вoгнi периною і душить, притискає до землі. Тепер вогняне коло стоїть перед очима, заступивши весь світ. Сотнями молоточків стукaє щось у скронях і виповнює вуха тонким скляним дзвоном...
— Пити...
Корж на мить очуняв. Думка про товариша розвіяла червоний туман.
Абдулка лежав за кілька кроків. Щось клекотіло йому в грудях, булькало в горлянці й пінилось на губах червоно-чорними бульбашками. Але в голові було ясно. Вночі Корж укрив його листям німиці, і його свіжий вогкуватий дотик притамував страждання хворого. Абдулка бачив праворуч Коржеве коліно, але покликати його не міг, тільки тихий стогін вирвався з його вуст.