— Це Олена з Панасом позичають тобі двісті грушів.
— А п'ятдесят я заробила гаптуванням, — пояснила Горпина, — ховаючи щасливу усмішку. — Бачиш, які вони хороші люди. Ще й роботу мені розшукали. Тра попросити Шафіге мені допомогти: робота спішна. Сама я не впораюся. Але й податок сплатиш, і приймеш реван... І не буде наша дитина голодна, — додала вона пошепки.
Нур'ялі відчув, як щось перехопило йому подих. Він довго мовчав, потім рвучко пригорнув Горпину.
— Правдиво сказав наш пророк, — прошепотів він, — що нема скарбу кращого, як хороша жінка, бо невичерпне джерело самовідданого жіночого серця.
Старі мусульманські цехи були відмінніші від європейських. Як увесь державний устрій, як усі закони мусульманського Сходу, ремісництво підпадало під значний релігійний вплив, і численні релігійні церемонії та звичаї зв'язували кожен важливий момент їх існування.
Ремісництво вважалося за щось божественне, і про походження його була така легенда [197].
Одного разу пророк Магомет вирядив проти ворогів своє військо з зятем Алі на чолі, давши йому свого улюбленого прапороносця шейха Махмута з тридцятьма двома вояками. Після перемоги спитав Магомет Алі, як бився його прапороносець.
Алі відповів, що шейх Махмут бився, як Евран, відомий герой того часу. Зрадів Магомет і спитав присутніх, як винагородити шейха Махмута. Замість відповіді, кожен щось подарував Махмутові: один багато, інший — мало, дехто навіть давав подарунок не дорожчий, як зелений лист із дерева. Тільки Алі нічого не подарував героєві.
— Що ж ти подаруєш шейхові? — спитав здивований Магомет.
— Я одружу його з моєю дочкою Рухіє, — відповів Алі. Справили весілля коштом Магомета. Три дні й три ночі тривало весілля. Першого дня зарізали гостям тридцять три барани, другого — тридцять три козли і тpeтьoго — тридцять три воли.
Після весілля прийшов наречений до пророка поцілувати йому руку і подякувати за все. Пророк повів його до кухні, показав шкури зарізаних тварин і сказав:
— Дарую тобі ці шкури. Уживай їх на свою користь.
Замислився шейх Махмут, що з ними робити, потім забрав шкури і довго нікому не показувався. Ніхто не знав, що він робив, а він вигадав, як вичинити шкури, пофарбував їх на жовтий, чорний, зелений та червоний кольори і, скрутивши десятками, приніс до пророка. Здивувалися всі, замилувалися роботою і навперейми вихваляли винахідника. А Алі, взявши одну з тих шкур на жезло, поглянсував її і витиснув на ній візерунки. І від цього шкура ще покращала.
— Він удосконалив нове ремество! — вигукнув хтось із присутніх.
А інші додали:
— Невже вони не гідні пештимала? [198]
І, взявши два пештимали, Магомет підперезав одним із них Алі, а другим — шейха Махмута.
З того часу вважають їх за пірів, тобто винахідників і патронів чинбарства, першого з усіх ремісництв. Але кожне ремество має свого піра, і щодня на ранковій молитві згадує цех його ім'я.
Ця легенда виникла давним-давно. Але й тепер можна її почути на Сході з уст улемів [199] та мулл по мечетях та кав'ярнях.
Всі цехи кожного міста об'єднуються в одне братство, на зразок монашеського ордену, з суворим статутом і безперечною покорою старшим. Братство має свою мечеть і свій монастир, так званий такіє.
На чолі братства стоїть духовна особа — нахип. Влада його необмежена. Його замісник зветься калфа-баші, або старший майстер. Джигіт-баші є голова підмайстрів, а чауш керує господарством братства. Для свят, урочистих походів, ревану та інших випадків обирають розпорядника, серчешме, а кожен цех має свого цехмістра, так званого уста-баші.
Майстри поділялися на хазяїв та робітників, але іноді були й артілі, де заробок розподілялося за віком і гідністю майстрів. Тоді нахип одержував три частки, тридцятирічні майстри — дві, двадцятирічні — півтори, підмайстри — по одній, а хлопчики й учні — чверть від частки.
Щоранку збиралися ремісники в мечеті, читали три сури корана, поминали всіх пірів і тільки вже тоді бралися до роботи.
Учні мусили шанувати майстрів над батька і матір, а усі без винятку — скорятися статутові.
При першій неслухняності уста-баші приводив непокірливого майстра на сходку, де його оголошували непутнім і на три дні позбавляли права роботи, забирали в нього інструмент, а потім знов викликали на сходку на каяття. Тоді накладали на нього штраф вартістю в один курбан [200] і віддавали гроші уста-баші на поминки пірів. Коли ж майстер удруге порушував статут — його викидали геть із цеху, як зачумілого, а майстрам забороняли мати будь-які справи з ним.
За найменшу суперечку в присутності старших, навіть коли майстер не підносив голосу і сперечався, "опустивши руки і не розмахуючи ними" йому відрізали комір на знак неслави, і, скинувши з нього шапку, позбавляли майстерської гідності, й обертали на учня. А коли він нe скорявся вирокові, його "усували від вогнища", тобто виключали з цеху.
Але коли наважувався підмайстер підняти свій голос, та після канчуків мусив він обв'язати хусткою шию, і; повісивши курбан над своїми дверима, впасти на землю, й лежати обличчям до землі три дні, благаючи прощення. І на третій день каяття прощали йому його провину, але знижували гідність і плату.
Мовчання, покора і слухняність — ось доля мусульманського ремісника. І за це — скромна їжа й бідний, але чистий одяг. А духовенству лев'яча частка його заробку та безтурботне і сите життя за високу гідністъ улема.
І лихо тому, хто не приймає ревану. Не зможе він ані купити матеріалу, хіба від того матеріалу відмовиться цех, ані продати своїх виробів на базарі, ані жити в місті, ані сидіти в кав'ярні серед майстрів, ані взяти собі учня чи то підмайстра. І все тому, що мулли не мають від нього прибутку і що споживає він увесь свій заробок, як йому забажається.
Проте мурзи й беї не мають права чіпати цехових, ні вимагати від них данин та податків. І тільки ханський баскак бере з них те, що належить державі.А кожен, хто бажає прийняти реван, мусить тисячу один день задарма працювати в майстра, і коли майстер буде про нього доброї думки і ствердить цю думку перед цехом, зможе він підійти під реванне благословення і підвести під нього своїх дітей, щоб, підростаючи, увійшли вони без перешкод до цеху.