Біскупові очі кидали блискавки. Високо піднесена кістлява рука стискала срібне розп'яття. І притихлій забобонній шляхті здавалося, ніби розжарене вугілля сиплеться з його вуст. Похнюпившись, стояли пани навколо кафедри, і глибоке мовчання скувало юрбу, поки бринів під склепінням твердий металевий голос промовця.
— Ні! — істерично вигукнув хтось. — Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків!
— Геть схизматиків! — гаркнули голоси.
І знялася буря.
Як вихор перед громовицею, зірвалася. вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами.
— До мене, панове товариство! — крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця.
І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани.
— Те, Deum, laudamus //Тебе, боже, хвалимо — перші слова церковного співу (лат.)//, — побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп'яттям бурхливу шляхту.
Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті.
— Не скверніть церкви кров'ю! — пролунав металевий голос біскупа.
— Бий старшину!
— Геть звідси!
— Ось вам за всі наші маєтки!
— Геть!
— Розбійники!
— Схизматики!
— Геть!
Вигуки бриніли і згасали разом із іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік із чіл, змішаний з кров'ю і порохом.
Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров'ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук... Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу.
— Схаменіться! Не скверніть церкви кров'ю, — крикнув на весь голос біскуп.
І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук.
Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей... Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся і з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний.
РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ
Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг вкласти в ліжко, перев'язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому.
По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привілеї [41], що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію [42] за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав — участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати.
Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, із ставу, долинав рівний невгамовний крекіт жаб.
Балика пройшов до стайні. В темряві було чути, як пирхають коні, як соковито хрумкають овес.
— Андрію, спиш? — спитав Балика, переступивши поріг.
Але тихо в стайні, тільки тонко й радісно заіржала молода, ще не об'їжджена лошиця.
— Іч чортова коняка! Чує хазяїна, — всміхнувся Балика і вийшов. — Але де ж той Андрій? Певно, в клуні? — спитав він сам себе.
Андрій справді спав у клуні, зарившись у запашне свіже сіно, і по-дитячому всміхався уві сні.
— Чуєш, хлопче! — смикнув його Балика. — Завтра вранці приготуй коні. Тільки не проспи.
— Куди це ти зібрався? — зустріла його дружина на дворі. — Час починати косовицю, а ти знову у мандри. Не по-хазяйському!
Балика знизав плечима.
— Не по-хазяйському, але по-козацькому. Не можна дозволяти кожній наволочі знущатися з нас. Поїду вписати протестацію до гродських [43] книг, а якщо буде потреба, та й до трибунальських [44].
Пані Баличина сплеснула в долоні.
— Схаменися, Богдане! Де ми з тобою, а де Люблін. Так і косовиця, і жнива минуть без хазяйського ока. Відклади цю справу на осінь.
Балика хотів розгніватися, але промовчав. Дружина його не з лякливих. Коли треба було, вона на чолі озброєної челяді відбила наїзд шляхетської ватаги і боронилась шаблею, як справжній козак, але тепер у ній говорив інстинкт господині й матері.
Міцна й струнка, незважаючи на свою огряднувату постать, ішла вона поруч чоловіка, і сотник скоса милувався з її рівної, як стовбур, шиї і високих пружних персів, що вигодували йому двох синів.
— Е, ні, — стиснув він її лікоть. — Поганий той мисливець, що випускає дичину. Треба діяти по гарячому сліду.
— Шляхта — не дичина, до лісу не втече, — сміючись, відбила дружина, — а взимку літа не доженеш. Треба лагодити дах, треба сіно косити, клуню ставити. Сама я не впораюся.
— Та хіба ж я надовго! До Любліна поїде хтось інший, а в Вінниці я все закінчу за день.
Пані Баличина повеселішала. Очі її тепло блимнули в темряві, і вона заговорила про дітей.
За вечерею Балика уважно вислухав господарські новини й наказав челядникам, де і що робити, спитав, чи вчасно сплачують слобожани данини, жартував з дітьми, пообіцяв привезти їм шаблі з Брацлава. Діти зраділи.
— Тільки великі-великі і гострі-гострі, — повторював дванадцятирічний Юрасик. — Я піду полювати і заб'ю нею вовка.
— А мені, татуню? А мені? — сквирив Петрик. — Купи й мені шаблю. Я поїду на Січ турків бити.
— Добре, Петрику, добре. Буде й тобі шабля. А поки що йдіть спатоньки. Треба й мені відпочити, — додав Балика, підводячись.
Горленкові стало погано. Шабля Потоцького розрубала йому плече, ключицю і перші ребра. Якби навколо було не так тісно і розмахнись Потоцький трохи ширше — не жити б Горленкові на білому світі. Від втрати крові він страшенно ослаб. Дивна порожнеча була в голові: ані думок, ані почувань. Лиш тонкий, ледь-ледь чутний дзвін, наче над вухом в'ється невидимий комар. Рана майже не боліла. Балика добре перев'язав її, покривши м'якушкою хліба і павутинням та загорнувши плече кленовою корою, щоб швидше зросталися кістки. Але серце скеміло глибоким напосідливим болем.