Ми, суд, оноє для вписання до книг приймаючи, перед собою дарчий лист читать наказали.
А під тим листом печаток прикладено п'ять, а підписи рук в таких словах маються: Стефан Лозко, маршалок повіту Мозирського — рукою власною; Галшка Гулевичівна, Стефанова Лозчина, малжонка — рукою власною; Миколай Стецький, тивон київський — рукою своєю; Максим Федорович Трипільський — рукою своєю; Семен Ставецький Шишка — рукою власною [161].
Шепіт пішов у залі. Всі чекали на щось інше. Пишні панії з нудьгуючим виглядом тягли до виходу чоловіків. А чоловіки перезиралися і знизували плечима. Ото дивачка! Замість вигадати щось цікаве — фундує монастирі та ще й хлопської віри.
Проте міщани й козаки заворушились, пожвавішали і, радісно посміхаючись, стежили очима, як Галшка бере перо, як підписується в книзі, як уклоняється їй, виблискуючи пухкою кучерявою сивиною, Ян Аксак і розмашисто стверджує підпис по-польському: "Ян Аксак, сендзя кийовський", а потім пропонує їй руку і допомагає зійти з судової естради.
На порозі Галшка стикнулася з купою уніатів. Вони проводили її очима, повними неприхованої зненависті й обурення.
— Йолопка! Лялька в руках Плетенецького, — просичав один із них, відвертаючись. — Побачите, панове, що від цього монастиря буде нам чимало клопоту.
— Так, пане. Так. Заллє вона нам сала за шкуру. А все той клятий Єлисей. Хитра бестія! Всіх багатіїв пообплутував, як павук павутинням.
— В того тестамент витягне, а в іншого дар чий лист на користь своєму монастиреві.
— Що й казати... Спритний, як лихвар, і на законах розуміється не гірше за суддів та прокураторів. Не дай боже, з ним судитися.
Галшка краєм вуха вловила їх розмову, і задоволена усмішка побігла її вустами. Хай лютують. Тепер Михайлика врятовано. І доганяючи Плетенецького, сказала йому:
— Кире Єлисею, я зробила все, що могла. Тепер ваша черга. Переведіть у цю садибу кількох ченців, щоб негайно відкрити монастир.
Минуло ще два тижні. І в колишній садибі Галшки Гулевичівни готувалися до урочистого відкриття школи.
На чорних таблицях сохла свіжа фарба. Біля флігеля вивантажували скрині з посудом, білизною, книжками й новими меблями. Пахтіло сосновими стружками, свіжою фарбою, сіном і жовтим листям, що шаруділо під ногами.
Ченці в довгих чорних підрясниках майоріли тут і там, і їх чорні високі силуети пасували до осіннього листя, що спадало додолу брунатно-мусянжевими зірками, до зарічної сині і гострого холоду листопада.
Сьогодні відкриття школи. Чернички в білих апостольниках миють підлоги й вікна, підмітають сухе листя біля брами й ганку. А у вітальні метушиться Іов Борецький. Це досвідчений учитель, колишній ректор Львівської школи, знавець древніх мов, а головне — латині. Іов хвилюється. Він то дивиться на стіл, вкритий кармазиновою скатертиною, то на нові, ще не займані книги й підручники, надіслані із Львова.
Але ось загули дзвони найближчих церковок, і за кілька хвилин потяглися до брами ридвани, колебки, вершники й піші. Лаврський хор зустрів Галшку урочистим співом, Борецький вітав її на ганку і провів на чільне місце. За Галшкою плентався й Михайлик, збентежений і розгублений. Як дівча, тулився він до матері й недовірливо поблискував на ченців очима зацькованого вовчати.
— Salve, mi fili. Audiebam te bеnе seire linquаm latinаm; ас spero te videre іntеr meos mеlіоге discipulos //Здоров, сину мій; чув, що ти добре знаєш латину, і сподіваюся бачити тебе серед моїх найкращих учнів//, — заговорив до нього Борецький, намагаючись освоїти Михайлика.
На мить Михайликові очі спалахнули радістю. Невже й тут таки буде латина? А що, коли б патер Алоїзій почав би її викладати? І, щоб ушанувати улюбленого вчителя, відповів складним карбованим реченням, гідним сучасників Ціцерона, потім спитав:
— А хто нам викладатиме латину?
— Я, мій любий, — усміхнувся Борецький.
І знову погасли Михайликові очі. Як то! Невже цей високий незграбний піп! Небагато чого навчить він після блискучого патера Алоїзія. А Борецький, ніби читаючи хлопчикові думки, заговорив із ним знов:
— Я чув, що ти кохаєшся в театрі. Ми теж улаштовуватимемо вистави і дамо тобі гарну роль, бо ти так добре знаєш латину.
Але Михайликові очі дивилися осторонь і навіть не спалахнули радістю.
Тим часом вітальню заповнили гості. Почався урочистий молебень. Галшка сяяла, стоячи поруч Сагайдачного. А Михайлик переживав важкі хвилини. Він придивлявся до майбутніх товаришів, що ніяково тулилися до батьків, і жахався: хлопи, самі хлопи. Такі вайлуваті, незграбні, невиховані. З ким тут приятелювати, грати на сцені?! Жодного хлопчика, що нагадував би випещеного Стасика, або Криштофа, або хоча б онуків Аксакових. І почуття зневаги й самотності стискало його серце.
Після відправи почалися промови. Перший виступив Іов Борецький, вітаючи щойно народжений світоч науки й дякуючи всім, хто поміг цій справі, Галшці Гулевичівні — зокрема.
І Галшка мимоволі червоніла, відчуваючи на собі сотні поглядів, і шепотіла, пригортаючи до себе Михайлика:
— Це все для тебе, Михайлику. Вчись, дитинко. Для тебе я нічого не пошкодую.
І не знала, і в гадці не мала, як боляче стало хлопчикові від її слів. Не тішили його ані здивовано-шанобливі погляди присутніх, ані панегіричні звороти Борецького. Думав він про отця Алоїзія, про Жолкевських і про роль Кіра, що назавжди обминула його. І чому? Щоб виріс він таким же нудним монахом, як ці обмежені дидасколи, для яких не існує нічого, крім дикої і чудернацької пристрасті до схизми. Але марні всі їх надії. Не подолають, не переламають вони його. Не тепер, так за кілька років утече він із цих проклятих мурів до отця Алоїзія.
Після Борецького промовляв Езекіїль Курцевич, архімандрит козацького Терехтемирівського монастиря, вихованець Падуанського університету. І промова його знов боляче нагадала отця Алоїзія: ті ж ефективні ораторські засоби, той же металевий голос і дикція. Але гостра фанатична зненависть до католицтва бриніла в словах архімандрита і боляче вражала хлопчика.
"Втечу. Не витримаю, — свердлила його одна думка. — Аби довідатися, де тепер патер Алоїзій".
Повільно розходилися чепурні гості. Дзенькали шаблі й остроги. Колеса ридванів шаруділи під вікнами осіннім листям. Вітальня напівспорожніла. Іов Борецький сів за стіл і розгорнув нову книжку в сап'яновій оправі — реєструвати учнів.