Мечник насолоджувався силою і спритністю своїх рухів; коли шабля стала під молотом тонка і ледь-ледь вигнута, наче виточена за найтоншим рисунком, обробив її меншим, легшим молотом, і підхопивши кліщами, занурив у воду. Вода скипіла від її вогняного дотику, над казаном звився стовп рожевої пари, а загартоване лезо вже лягало зі сталевим дзвоном на точильне коло, і полетіли з-під нього останні золоті іскорки.
Кир Єлисей непомітно спостерігав свого супутника. Як добре, що мечник узявся кувати шаблю. Кращого й не вигадати. І коли майстер насадив нову шаблю на готовий держак з тонким і вибагливим різьбленням і з чемним уклоном підніс її колишньому гетьманові, кир Єлисей задоволено усміхнувся і, сказав, підхоплюючи гостя під руку:
— Хоча вона й не дамасська, але ця шабля є знак долі: руками мого мечника вона вказує тобі твою путь. Ти мусиш битися, гетьмане! Кисмет, як кажуть невірні.
ЗА СМУХАТОГО ЗВІРА
Бронзове надвечірнє сонце, зазирнуло до хати і поповзло по стіні мармурово-вогняним прямокутником, підібралося до фольгових ікон, поцяткованих мухами, постояло в кутку, обмацало, павутиння і, зсунувшись на другу стінку, згасло.
Під іконами лежав Томаш, довгий, кістлявий і жовтий, з запалими очима і загостреним носом. Воскова свічка лизала присмерки маленьким золотим язичком, чадила і капала воском на похололі пальці з синіми неживими нігтями.
Томашиха сиділа напроти, підперши щоку зморщеною рукою, і дивилася на чоловіка, начеб уперше бачила його після довгої розлуки. Вона розуміла, що він помирає, із селянською простотою не ховала від нього правди. З якоюсь урочистою зосередженістю запалила вона церковну свічечку, встромила йому в руку і терпляче чекала кінця. Томаш дихав важко, нерівно. Щось клекотіло в його спустошених сухотами грудях. Дивився на вогник і іноді ледве рухав попільними губами, наче щось шепотів.
Зліг він лише місяць тому, в такий же надвечірній час, коли рідко і тоскно дзвонив постовий дзвін. Спітнілий, захеканий домелював він останній лантух пшениці і подовгу зупинявся після кожного кола, п'яний вiд виснаження і напруги.
З неймовірним зусиллям підсипав він останнє збіжжя, витрусив лантух і навалився на підойму, але довго не міг зрушити її. За півроку він протоптав на глиняній долівці кільцеву стежку, в якій застоювалася пролита вода. І ось підсипав він останню жменю, після чого була чи то воля, чи то нове знущання Доліви-Ясенського. І коли жорна пережували останні зерна і зарухалися легко і м'яко, курячи запашним борошном, Томаш зовсім знесилів. Він припав лобом до підойми і не помічав, що з губ його тече, тонка цівка крові.
Так і застала його Томашиха, повернувшись із ткальні.
Більше Томаш не підводився. Спітнілий, лежав він уночі без сну з налиплим на чолі волоссям, дивився в ніч і чи то мріяв, снив, чи то пригадував минуле...
Сорок п'ять років прожив він на світі, а мабуть, ще й більше. Роки минули одноманітні і нудно подібні один до одного, і тільки два-три яскравих спогади прорізували їх присмерки полум'ям.
...Кривава січа з панами за часів Наливайчиних. Стрілянина, від якої довго стояв у низині смердючий пороховий дим і довго лежали в гаю не поховані трупи. Він був тоді підпаском на селі. Ганяв отару вздовж Бугу і не один раз надибував на забитих і збирав навколо них мідні гудзики, кулі, хрестики і порохівниці з рогу або з позеленілої міді...
І згодом — шість високих паль біля церкви, на яких конали в невимовних муках проводирі повстання. Минали дні, а мерці все стирчали на палях. Кружляло над ними вороння, дзьобало здобич-поживу, аж поки не поспадали з паль посохлі білі кістяки.
...А потім ще татарський напад. Ніч у чагарнику, в балці, небо, освітлене загравою. Тихо ридає жінка, чиїсь коні тупотять на дорозі... Тоді й загинув їх єдиний син-підліток десь у нічлігах, в степу.
І знов довгі роки упертої праці, терплячої безупинної праці мурашки, що ледве здобуває собі злиденний споживок. Данини Горленкові, толоки, чутки про татарські наскоки, тривожні ночі, коли не засипало село, дивлячись на далекі заграви.
Чи то з ним все було?.. Життя відходило кудись далеко-далеко, і коли забігала Домаха або приходила стара, виснажена і скарлючена надмірною працею, він слухав їх байдуже, наче оповідання зайшлих мандрівників, де не відокремиш бувальщини від небилиці... Слухав — і забував усе одразу, а Томашиха сердилася і ображалася на неуважність.
Байдуже слухав він і її буркотіння; байдуже жував масні млинці або пісні коржі з маком і болісно кашляв і захлинався густим харкотинням, коли заходив до хати курець і димив міцною махоркою. З байдужою цікавістю обмацував свої вип'ячені ребра, кадик і ключиці, під які хоч "солі насип", як казала Домаха. І коли вона жалісно зітхала, допомагаючи Томашеві змінити сорочку, він спокійно згоджувався.
— Та де ж там мені вже підвестися! Помру, не забарюся.
Вдень було нудно. Студила пропасниця. Від кожуха смерділо бараном і кислим борщем. Лежати було твердо й незручно. І тоді від безсилого розпачу і свідомості, що не піти вже йому на "слободи" до Гуманщини, скеміло в грудях. Шкода було жінки, старої, вбогої і самотньої, і несила чимсь полегшити її долю туманила очі сльозами. Збираючи останні сили, Томаш перевертався на другий бік і довго хрипів, і довго щось клекотіло у нього в грудях, і ніяк не міг він відкашлятися.
Свічка догорала тьмяно і чадно... Здавалося, ось-ось запалить вона воскові пальці вмираючого. Томашиха мовчки перехрестилася, вийняла з його рук недогарок і дмухнула на вогонь. Огидний сморід пішов від гноту, а Томашиха підкинула хмизу в піч, роздмухала полум'я і вже від нього запалила каганець.
Томаш дивився, як вона порається біля печі, як миє крупу, засуває до печі закурений казанок, і якась невідома, незрозуміла тривога будила його напівзгаслу свідомість. Підвела голову і Томашиха, коли загавкав на дворі собака. Томашиха підійшла до вікна, визирнула, затуляючи скроню долонею. Хтось тупцював на ганку і нaмaцував двері.
Томашиха відщіпнула гачок і здивовано зиркнула на незнайомого парубка.
— Добривечір, — скинув він шапку. — Скажіть, тіточко, де тут живе Томаш з Горленкових Хутірців?