І від того, що козак заговорив гучно і спокійно, ніби в хаті ніхто не вмирає, Томашиха раптом схлипнула, і, сякаючись у фартух, вказала на чоловіка:
— Та ось він, Томашик мій. Помирає, покидає мене саму-самісіньку... Ой, та як же я сама вік вікуватиму?! З ким слово скажу, привітаюся?!
Щось здригнулося в козаковому обличчі. Він озирнув незнайому хату, зморщену і згорблену Томашиху, загострений ніс Томаша і раптом впав перед ним навколішки.
— Тату!.. Чуєте мене, тату?
Томаш напівразплющив очі, повільна скерував на нього невидючий погляд, і нібито промінь свідомості спалахнув у його скляних зіницях.
А козак схопив його воскову, ще м'яку і начебто змерзлу руку і жадібно, полохливо ловив у рисах хворого далекий, довіку викарбуваний в серці образ батька. Щось тепле гарячим болем прилинуло до горла і, ще не усвідомивши собі трагічної зустрічі з тим, хто навіки залишає життя, припав до його рук.
— Юр... ко... — беззвучно видихнув Томаш на цей останній поклик життя.
І, не бачачи, відчував, як ридає на синовому плечі стара мати, як голосить-причитує:
— Ой сину, сину!.. На кого ж він мене покидає?! З ким я слово скажу, з ким горем-радістю поділюся сама-самісінька у цілому світі!..
З незачинених дверей тягло березневою вогкістю, талим снігом, гноєм, деревною корою... Тремтів каганець від протягу, а кудлато-чорний собака, стукаючи кігтями, крутився по хаті і щось обнюхував у кутку...
Думки танули, розпливалися... В ушах дзвенів тонкий дзвін..: Із безмежної далечини долинав галас сина. Він розповідав, як п'ятнадцять раків тому захопили його людолови, як визволили його козаки, але в бою було важко поранено. Довго лежав він у Терехтемирові, поки не видужав, а потім з півроку відробляв старшині "за визволення". Мати слухала, вдивлялася в сина підсліпуватими очима і не пізнавала у стрункому, горбоносому козакові товстощокого дзигу Юрка і то плакала, пригортала його до себе, та розгублено метушилася, різала черствий хліб, заправляла кашу олією...
Помер Томаш на світанку, коли сон зморив і стару, і сина, втомленого довгою подорожжю. Він не мучився, не хрипів і не захлинався: зупинилася серце, як незаведений годинник.
Рідко, тоскно капав дзвін з рубленої дзвінички. Кілька підлітків з мискою куті, хрестом та обдертими корогвами дріботіли па дорозі. За ними піп — у жовтій ризі — і соснова труна на довгих домотканих полотнинах.
На каштанах набрякли бруньки. Верби сіріли пухнатими котиками, і метушливо крякали і плескали крилами прилітні граки.
Юрко йшов з матір'ю за труною. Кілька бабусь та молодиць з немовлятами поспішали за ними. День був буденний — небагатьох відпустив на похорон Доліва-Ясенський.
Вітер зривав з кадила прозорий димок, теліпав червоні баб'ячі хустки, піддував під край полотнини на обличчі мерця і мчав у поле, граючись придорожні ми деревами.
Юрко був як уві сні.
Батько!
Невже цей кістлявий довгий мрець — той батько, якого він пригадував у неволі з таким ніжним сумом і болем? А нещодавно був Томаш молодим струнким козаком. Нещодавно ламав він руками підкови. Чи то не вчора йшов він з пустотливим підлітком Юрком напівпросохлим, весняним полем і глибоко забирав лемешем масну каштанову чорноземлю?! Рівно, непоквапливо, але й невпинно, посувалися воли, і глибокою оксамитовою борозною поспішав за ним Юрко з бороною і слухав весняних жайворонків.
З материного голосіння, з уривчастих розмов із сусідами довідався він про невеселу долю батька. І виплекана роками неволі гостра й безсила ненависть скипала у Юрка, в грудях. Хіба не цей клятий посесор випив радість з серця батька, схилив материну спину над ткацьким верстатом?!
Хлопчик з хрестом звернув на вузеньку стежку — до лісу. Сніг був пухкий, непритоптаний, насичений весняною водою. Носії спотикалися і провалювалися в нього мало не по коліна, і тоді здавалося, що мрець докірливо хитає головою.
Могила була у самій гущавині, під старим дубом. Труну поставили поруч, на липкий горбок землі. Піп знов гугняво заспівав і обійшов мерця, загрузаючи у розсяклій землі. Потім заголосила, заплакала мати, і під її розпачливі зойки закрили труну і почали обережно опускати в могилу. І поки засипали яму важкими розсяклими грудками, утоптували і посипали зеленим сосновим гіллям, Юрко стояв мовчки, смикав подерту шапку, і не було в нього ані сліз, ані слів...
Ішов він додому з такою тріпотливою теплою радістю. Так мріяв відпочити у рідній, знайомій з дитинства хаті, а потім взяти на плечі, солодкий тягар роботи, дати батькам відпочити...
Але думати він не міг. Не чув він, не бачив людей і як сліпий і глухий, повернувся до огидної хати з протоптаною батьковими ногами стежкою навколо жорна. Домаха метушилася біля печі, пекла млинці. Чад виповнював хату темною хмарою. А стара мати вже тягла на стіл баклагу мутної горілки і запрошувала гостей до столу.
І раптом Юрко зрозумів, що він не може сидіти в цих клятих стінах, їсти, пити, поминати закатованого. Він рвонув з цвяха мушкет, порохівницю і вийшов геть.
— Ти куди, парубче? — гукнув його один з хуторецьких селян.
— Куди-небудь... Полювати, чи що, — відмахнувся Юрко.
— Та як же ж воно, любенький? Не годиться!.. Пом'янути ж треба, — почухався той, але раптом замовчав і хитнув головою: — А проте, що ж, іди собі, провітришся, хлопче. Воно і полегшає. Тільки сплати дудек [223] на фільварку та візьми ярлик, щоб не потрапити панським дозорцям.
Юрко здивовано підвів брови.
— Ну, так, хлопче, дудек, — бо ж Мертвяк не дозволяє нам полювати. Сплати три гроші та йди, куди захочеш.
— Та хай йому чорт! — вилаявся Юрко. — Батька у домовину загнав, а я ще піду до нього!..
— Ой хлопче, не жартуй з огнем, — похитав головою старий.
Але Юрко не слухав і простував уже до лісу.
Ішов Юрко світ за очі, але якийсь одвічний інстинкт гнав його туди, де ловив він у саморобні тенета співочих пташок, де ходив з хлопчиками по гриби. Він хотів розібратися у собі, пережити на самоті свою муку. Так ховається поранений звір у лісну гущавину, щоб зализати, залікувати собі рану. А полювання... про полювання він і нe думав. Та й на що міг він розраховувати у цьому рідкому весняному лісі, де люди ходили по хмиз і звіру було тривожно і незатишно від сусідства із людським житлом!..