Чудернацькі маневри чорної шхуни привернули увагу козаків.
— Пірат, — упевнено кинув Свиридович.
— Якого біса пірат! — засперечався Танцюра. — Пірати мають свій чорний прапор. Пірат, як влетить у гавань, одразу кидається всією командою на берег по прісну воду і по харчі. Це, певно, гонець від султана.
— Але ж стамбульський гонець підніс би прапор з півмісяцем і з вежі фортеці привітали б його урочистим салютом.
Танцюра почервонів.
— Оце дійсно, — почухав він потилицю. — Без яси [115] не обійшлося б.
Козаки стежили за шхуною і губилися у здогадках. Але міркувати було ніколи: швидко-швидко мчала до козацьких байдаків якась чорна цяточка, зростала, набирала форми човника, і через деякий час козаки пізнали Данила Коржа.
— Ну, як? — нетерпляче спитав Сагайдачний, коли човник наблизився до гетьманської чайки. Корж прив'язав човник, видерся на борт і заговорив повільно і нібито знехотя, але ховаючи у чорні, як дьоготь, вуса задоволену й хитру усмішку.
— Бачив Карпа. Хитрющий дідуган, наче та бісова бабуся. Відшукав він панночку Настю і мою жінку знайшов. А вночі відчинить нам міську браму. Сагайдачний зблід від хвилювання, але стримуючись, став, діловито розпитувати Коржа і розглядати баранячу лопатку [116], на якій Карпо грубо накреслив план міських мурів і брам, потім тричі махнув булавою.
Це був знак, щоб старшина зібралася на військову нараду. Не довго тривала вона. Уважно вислухавши Коржа і козаків, що колись були у Каффі, Сагайдачний знов махнув булавою.
— Панове старшина і все військо Запорозьке, — пролунав його голос. — Тільки стeмнiє, одна третина чайок, під проводом осавула Харлика Свиридовича тихо рушить он до того мису. Там ви повинні висісти, підібратися під мури Каффи і засісти біля брами святого Антонія. Друга третина під проводом Кypiнного отамана Якова Бородавки обійде місто з заходу і, заховавшись у садках, чекатиме умовленого гасла або моїх розпоряджень. А я з рештою війська підберуся до міста і вдарю на Каффу з моря. І пам'ятайте, що той собака і зрадник, у кого зарипить на березі чобіт або брязне шабля. Нема лютої муки, якої він не зазнає за зраду. Все зайве покиньте на човнах. Перевірте мушкети й пістолі. Набийте фальконети і гаківниці [117]. Та нав'яжіть на залізні прути жмути просмоленого клоччя. Ніч буде темна: опівночі місяць пірне у море. Клоччя нам буде за смолоскипи.
Швидко готувалися до бою козаки. Мились, голилися, одягали чисті сорочки, потім уважно перевірили зброю і ситно повечеряли салом, сухарями і саламахою. Віддаючи останні накази, Сагайдачний час від часу поглядав у зорову трубу. Вітрильник без прапора ще стояв у затоці, а від берега мчав до нього каїк. Веслярі налягали на весла, мало не падаючи горілиць. Каїк мчав, як ластівка, і то злітав на гребінь, то провалювався у глибокі борозни проміж хвиль і незабаром причалив до шхуни. Козаки бачили, як видерлися на палубу веслярі з якоюсь постаттю у білому, як підтягли на канатах каїк. І в ту ж мить звелися трохи приспущені вітрила і, накресливши широке півколо, вітрильник кинувся у морську просторінь.
Путь його лежала повз козацькі байдаки. Свиридович тремтів, бачачи, як шхуна мчить йому просто в руки. Він напівпідвівся, щоб віддати команду, але крицева рука Сагайдачного прибила його до лави.
— Збожеволів!.. Бачиш — гармати. Та один постріл зведе на ноги Каффу. Сиди, цуценя.
І, повернувшись, лунко наказав:
— На схід! Геть з дороги шхуни!
Наче зграя чорних бакланів, кинулися байдаки вбік.
Чорний вітрильник мчав на південь, розпустивши свої крила. На палубі помітили козаків, набили гармати, але щось утримувало мореплавців від першого пострілу. Бачачи, що козаки звільняють путь, шхуна трохи змінила курс і ще швидше помчала на південний захід.
Густішали присмерки. Погасла залита бронзою далечінь. Де-не-де море ще вилискувало перловими тонами, але щомить згасала зибінь, ставала тьмяно-сизою з чорнотою у борознах. Море хвилювалося широкими рівними хвилями і важко і ритмічно гойдало байдаки. Над Каффою повисла прозора димка, і перші вогні здавалися в ній теплими, пухнатими й, золотими. Щохвилини їх ставало все більше й більше. Густим бурштиновим розсипом обсипали вони схили гір і відбивалися в морі довгими тріпотливими пружинами.
Тихо заглиблювалися у воду козацькі опачини. Навіть люльок не палили завзяті курці, щоб ворог не помітив вогників. Все ближче й ближче рокіт прибою. Важко загрібає він жорству. Пашить жаром від непрохололої землі, і млосно і тонко дме з суходолу горіховим листям, прив'яленим виноградом і олеандрами.
Загін Свиридовича поринає у тінь скель і тихо посувається у темряві, але, не дійшовши прибою, зупиняється. Козаки підбирають штани, спускаються у неглибоку воду і обережно виходять на берег. Ведуть їх старі козаки, колишні каффські невільники. У першу мить вони трохи збентежені, але потім пригадують місцевість і виводять загін на дорогу.
Чайки Сагайдачного ще гойдаються в морі. Ліворуч золотавиться тонкий місяць. За годину-дві порине він у хвилі, і тоді помчать байдаки до зубчастих мурів. Море стає маслянисто-чорним, важким. Біжить по хвилях стежка іскор до тьмяного місяця на заході, під яким небо здається грифельно-сірим.
Сагайдачний все позирав на береги. Що тепер робить Настя? Дивиться Сагайдачний на міські вогники, на палаци башів і вілли франків за мурами і не знає, який з них освітлює її невільницьке житло...
Рік і три місяці...
Хіба не вчора сиділи вони на узбіччі дороги, в запашних житах, і колосся ледве чутно шаруділо навколо?! Ніжно пахтіло росою, волошками, гірким чебрецем на обніжках. Тонким свистом перекликалися в степу байбаки і пронизливо скрикувала якась хижа пташка...
— Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти... Але тільки в цю мить зрозуміла, що ніхто і ніщо не вирве тебе з мого серця.
Глибоким хвилюванням бринить її голос. Настя підводить на нього довгі вії, і сяє в їх тіні чорним сонцем її захоплений, закоханий зір.
Чи пам'ятає вона його, чи кохає його, як торік? Чужа душа — завжди темрява...
— Пане гетьмане! Пане гетьмане! — каже один з курінних отаманів. — Час рушати!
Сагайдачний здригнувся, підвів голову. Тьмяно-рожевий ріг місяця торкається хвиль і тане у бурштинових випарах моря. Вітер знов упав. Буйні південні зорі відбиваються у морі, наче гойдаються у хвилях фосфористі медузи. Порідшали міські вогні. Щохвилини стає їх менш і менш, поринає Каффа у глибокий сон, а прозорий серпанок звився й повис на узгір'ях, як павутиння у кучерявій зибіні гаїв і садів.