Лейзер підвівся. випростався. Очі у нього палали. Борода і волосся розкуйовдилися, а простерті до неба кістляві руки безпорадно ловили повітря гачкуватими пальцями. Лейзер, жалюгідний і страховидний, грізний і безпомічний у своїй злиденній старезності, громив і викривав кагальників. Майстри стояли мовчки навкруги і дивились на нього, захоплені його трагічно-нужденним екстазом.
— Але бог Авраама, Ісаака і Якова заступився за обмовленого, — продовжував Лейзер. — На суді мій Нахман довів свою чесність. Його виправдали й випустили на волю, а поклепника кинули у в'язницю. І знов кагал викрутився. Ви чуєте, що він зробив? Кагал сплатив за його звільнення п'ять тисяч золотих флоринів і розклав сплату на ту ж бідноту. Тоді вбогі не раділи заступництву мого Нахмана. Вони проклинали його за сміле слово, а він тинявся, як тінь, з вибитим оком і поламаними ребрами. Він кашляв кров'ю і ледве тягав уламки свого скаліченого тіла. І тоді кагал наклав на нього херем. А ви знаєте, що таке херем? Це — сама смерть! Це коли людину позбавляють хліба, вогню і притулку. Нема місця херемному на землі. Він наче прокажений. Ні, гірше, бо прокаженому кидають милостиню. Ніяка жінка не одружиться з херемним. Ніхто не продасть йому ані м'яса, ані хліба, ані жменьки борошна, анi одягу. Дітей його женуть з хедера [114]. Ніхто не може з ним заговорити або наблизитися до нього ближче, як на чотири лікті. І тоді він гине з голоду і тікає світ за очі, як скажений собака. І тоді, — задзвенів голос Лейзера трагічним зойком, — тоді мій Нахман узяв зашморг, пішов і повісився... А я, батько, не міг взяти його сиріт, не міг нагодувати дітей мого сина, бо і на мене наклали б таку ж саму муку... І Нахмана не міг поховати... І лежав він три дні на битому шляху, поки поховали його "ослячим похороном", стягнувши його тіло арканом на смітник... І це зробили люди! Люди!
Лейзер звів до неба руки, стиснув кулаки, потряс ними в повітрі і, як підрубаний сокирою, впав на стіл.
Братчики довго мовчали. Тільки дід Омелько пригорнув Лейзера і гладив його по плечах і спині та тихо посував до нього кухоль пива. Лейзер підвів голову. Зуби його стукали об край кухля, і він не міг вимовити ані слова.
Спливали воскові свічки, догорали до свічників. На столах серед спорожнілого посуду лежали жовті й червоні гарбузи голених голів. Братчики і гості валилися один на одного і зиркали навколо очманілими очима. Хтось заспівував протяглої хрипкої пісні. І крізь тютюновий дим і випари страв світилися вогні пухнатими золотими зірками з матової сухозлотиці. Безглузді вигуки, хропіння й мимрення зливалися з брязкотом посуду і тихими розмовами тверезих. І майстри, — ніби прокинувшись від важкого сну, зненацька зрозуміли, що вже пізно, що час додому і що вони самі п'яні від міцного пива і меду, від втоми і довгого сидіння у задушливій залі, повній диму, винних випарів і смороду людського дихання, поту і їжі.
— Підемо, братику, — доторкнувся до Лейзерового плеча дід Омелько. — Царство небесне твому Нахманові. Попили, поїли, час і додому.
Лейзер покірливо підвівся і похитнувся на нетвердих ногах.
— Еге-ге, братику, — всміхнувся Причепа. — Підкосив тебе бісів мед. Зрадлива штука: він завжди у ноги кидається. Ну, нічого, зіпрись на мене. Як-небудь доплентаємось.
— Я ненавиджу кагал! Ненавиджу! — мимрив Лейзер. — Але я мовчу. Завжди мовчу, бо я бідний старий єврей. Бо для вас я лише "жид пархатий"... А хіба я винний, що вони випили мою кров, що я обдертий і брудний?! Бідні люди ні в чому не винні. А кагальники беруть маєтки в посесію, і церкви, і млини, і шинки. Вони забили мого Нахмана... О, Нахман!.. Що це була за людина! Така смілива, така чесна і чиста...
— Підемо, дідусю, пізно, — казав дід Омелько, з зусиллям посуваючись до виходу серед перекинутих дзигликів, ослінчиків і чиїхось ніг, що стирчали з-під столів і лав. — І за сином не сумуй: йому тепер краще... На тому світі, братику, найнещасніша людина знайде спокій. Там, братику, не треба їсти й пити. І хвороб там нема. І лихварів.
— Ой дідусю, вірно. — хитав головою Лейзер. — Тільки чуєте що: мабуть, і того світу нема? Бо невже ж мій Нахман не подав би мені звідти знаку?
Остап вийшов у сіни і розчинив двері на ганок. Свіжий вітер війнув йому в обличчя, здув волосся з спітнілого чола, обвіяв ароматом осінніх квітів і стиглих яблук. І пішли вони в ніч, повну шелесту вітру і тріпотливого розсипу зір.
НАД КАФФОЮ ЗАГРАВА
Весь день простояли козацькі чайки на височині каффських берегів. Чорним маком розсипалися по хвилях, але ані мешканцям узбережжя, ані морякам з кораблів не спала на думку придивитися, що це за чорні крапки розсипалися на обрії в сліпучому блиску сонячних іскор. А коли сонце схилилося до заходу і стало море бузковим, як оправлений у золото аметист, почали козаки повільно підтягуватися до берегів.
Сагайдачний не сходив з палуби і не випускав з рук зорової труби.
— Де подівся цей чортів Карпо? — мимрив він крізь зуби. — Давно вже час йому повернутися.
Гетьман хвилювався. Жовна його ходили під засмаглою шкірою, нога нетерпляче притупцьовувала.
За день вивчив він положисті гори навколо Каффи, що дивовижно нагадували житні хлібини, далеко висунутий у море мис Киїк-Атламу, чорний кряж Кара-Дагу і дрібні бухточки, затоки й миси під кучерявою зибінню садів.
Надвечір знявся бриз. Ожили безсило повислі жовтогарячі, пурпурні і білі вітрила, затріпотіли, налилися вітром, і, пругкі й гордовиті, помчали у море фелюки і томбази, бригантини і шхуни, гальони і каравели.
Далеко на обрії дрімав приспаний штилем швидкоходий чорний вітрильник. Вітер збудив його, і він влетів у Каффську затоку саме тоді, коли гетьман, вивчав у зорову трубу околишні береги. Підібрав він паруси і кинув якір. Ось відокремився від нього каїк, довгий і стрункий, як стручок аравійських бобів. Швидко-швидко помчав він до берега, до зубчастих кам'яних мурів, що ніби росли з хвиль. Моряки вискочили на берег і поквапливо пірнули під склепіння міської брами, але минуло небагато часу, як вони знов помчали назад до вітрильника, що не підніс ніякого прапора. Тільки видерлися вони на борт, як вітрильник почав ставити паруси. Обминувши мис святого Іллі, він кинув якір напроти великого сніжно-білого палацу у буйній зелені садів.