Треба було піти до палацової мечеті вимолити султанові шлюбне благословення. Похід був урочистий і безмовний серед шпалер булюків і яничарів. Гості напідпитку і зовсім п'яні удавали тверезих і побожно зосереджених. В мечеті шейх-уль-Іслам еміри і муфті чекали султана. Після звичайного намазу гості розташувалися широким колом, з падишахом і імамами всередині. Імами хором затягли весільну молитву, здіймаючи догори долоні, і коли завмер останній молитовний вигук, султан пробрався крізь коло присутніх і швидко рушив до серальських садів. Звичайні смертні не йдуть, а мчать до сералю, але така надмірна поквапливість не гідна володаря Стамбула і трьох суходолів. Осман ішов широким, розмашним кроком юнака, звиклого до військових вправ і до полювання, а огрядні євнухи та вельможі з удаваною поквапливістю бігли за ним підтюпцем, а коли падишах наблизився до серальських воріт, почали кидати в нього старі папучі, навмисно принесені у кишенях. Це було символічне прощання однолітків-парубків з товаришем юнацтва, що вступає в родинне життя.
Але тільки брати султанові та друзі дитинства насмілилися виконати цей старовинний звичай.
Біля дверей Настиного кіоска кизляр-ага чатував на свого володаря. Головний євнух провів султана з смолоскипом до гердека, а білі і чорні євнухи, рабині та одалики кидали квіти до падишахових ніг.
Сагдич нареченої і к'яйя [217] сералю зустріли падишаха і постелили йому намазлик, і, замість того щоб наблизитися до Насті, оповитої рожевим серпанком, султан скорився звичаю і став на молитву. Потім обидві жінки вклонилися йому до землі і беззвучно вислизнули з покою.
Осман постояв хвилинку серед гердека, розпалений вином, і рушив до Насті. Настя добре запам'ятала, чого навчала її сагдич, і сиділа у кутку нерухома, як статуя, вирізьблена з слонової кості, але коли Осман торкнувся її серпанку, мимоволі здригнулася і відсахнулася від нього.
— Чого ти? — спитав падишах, плутаючись язиком. — Ага, я й забув! Викуп...
І витягнув з пояса розкішне діамантове намисто. Настя не рухалася. Крізь серпанок дивилися на падишаха розширені жахом очі, але султан нічого не помічав. Владним рухом скинув він серпанок і, наступивши на намисто, рвонув Настю до себе...
Чорна південна ніч наближається непомітно. А галери стояли серед Босфору, замість того, щоб сховатися під склепінням Дарсена, де вони ночували.
Прикуті до лав веслярі раділи несподіваному відпочинку. Брязкаючи кайданами, курили вони і передавали один одному люльку після затяжки. Нелегко їм було здобувати тютюн...
Незчисленні вогники ілюмінації і яскраво освітлені кольорові вікна палаців блищали у маслянисто-чорній воді Босфору, що лився з Чорного у Мармурове море повільною блискучою хвилею.
— Святкують, — кинув упівголоса завчасно посивілий козак. — А кажуть, ніби вона наша козачка.
Сусіда його байдуже плюнув у воду.
— А тобі з того легше?
— Ось поживемо — побачимо. Поки що хоч штани та сорочки нам справили та раз за сім років нагодували донесхочу. Невільникові і це неабищо.
Над Стамбулом забили у небо барвисті водограї ракет. Вони розсипалися десь у височині і повільно падали, згасали у темряві. Вітер доносив з європейського берега уривки протяглої музики і глухі удари барабанів, а за кормою галер ледве шаруділи темні скутарійські сади. Босфор був по-нічному мовчазно-безлюдний. Вогні з тремтінням звивалися у його зибіні золотими пружинами, розсипалися на дрібні уламки і пливли до галер мідними змійками. Пахтіло гаром і кіптявою від олійних каганчиків, порохом від ракет та йодистою свіжістю моря.
Галерники глухо брязкали кайданами і умощувалися на лавах спати, коли важкі кроки наглядача примусили їх підвестися.
аглядач пройшов до середини помосту поміж опачинами і тричі стукнув підбором об поміст. Галерники завмерли:
— Скидайте штани та сорочки! Одягайте старе, а святковий одяг здайте зараз Абдул-огли, — наказав він уривчасто.
Галерники розгублено перезирнулися.
— Та як же ж воно, той... господарю? — кахикнув старіший весляр. — Старе ж геть усе чисто зотліло. Як ми його скидали, так полотно мочалкою лізло з плечей. Ну, ми його, той, і покидали у море. Ти вже задля радості падишахової змилосердься.
— Що? Покидали? Ну, то й ночуйте голі, як пси! Самі себе покарали. Скидайте швидше! Вранці доповім капудан-баші. Мабуть, знайдуться для вас старі безрукавки спагі, — відрізав наглядач і пішов геть, брязкаючи ключами від кайданів та опачин.
Веслярі мовчки почали роздягатися, а сусіда посивілого козака сунув йому під ніс здоровенну дулю.
— Ось тобі ласка "своєї козачки".
ПОДОРОЖ ДО РАДОМИШЛЯ
Біля архімандритового ганку стояли сани, а кир Єлисей в шубі і в теплому каптурі стояв серед вітальні і щось наказував братії, коли келійник доповів йому про Сагайдачного.
— Здається, ти кудись збираєшся? — спитав, привітавшись, Петро Конашевич.
— Як бачиш, — розвів руками Плетенецький. — Та ти посидь. Поговоримо. Я б і радий нікуди не їхати, так справи женуть. Піклуюся ж бо про примноження і розквіт оселі, тому і поспішаю до Житомира на рочки, — пояснив він, щоб гість не затримувався.
— Так рочки ж розпочнуться за два тижні. Чому поспішати?
— Треба заїхати до Радомишля. Та ти й не знаєш, що я збудував там папірню? Будемо друкувати книжки на своєму: нема чого годувати різних Кмеллерів [218] та Острозьких. І рудню поставив, і попіл буду палити, і гамарню, і гуту. Стільки, любий мій, справ, що й не впоратися.
— У тебе не вистачає часу на справи, а у мене бракує справ, щоб заповнити час, — гірко всміхнувся колишній гетьман.
Плетенецький уважно зиркнув на гостя і, почувши в тоні його щось незвичайне, махнув рукою братії, щоб вона залишила їх.
— Що трапилося? — спитав він, замикаючи двері, — Ти наче хворий або з похорону.
— Лихо, — просто відповів Сагайдачний. — Виписчики заворушилися. Тепер на Низу гетьманує чи то Бородавка, чи то Барабаш. Мчав я сюди, як навіжений, а угледів здалеку Київ і зрозумів, що нема мені чого тут робити. Пригадав я Печерське, тебе, ось і заїхав, бо нема де подітися.
Сагайдачний замовк і похнюпився. Плетенецький мовчки стиснув йому руку.
— Добре зробив, що згадав, — щиро заговорив він. — Поговоримо! Переночуєш тут, а вранці... Проте якщо тобі справді нема куди поспішати, — їдьмо разом зі мною. І папірню побачиш, і в дорозі як слід поговоримо. І братія не докучатиме.