Вийшовши з стебника, Чмель замислився. Він дивився на ряди вуликів під солом'яними шапками, наче під рудими опанчами, коли чиясь рука лягла йому на плече. Старий здригнувся: перед ним стояв Корж.
Охнув тихенько старий: Данило! Справді, Данило, але який!.. Обличчя спотворено невільницьким тавром, ліва рука та ключиця зламані, плече випинається з-під жупана, а обличчя, колись рум'яно-засмагле, якесь сіре, з незнайомою гіркою зморшкою біля вуст.
— Не пізнаєш? — спитав Корж, пригортаючи старого пасічника. — Не ти один, друже! Що ж, горе тільки рака красить, — повторив він улюблене прислів'я. — Перед походом на Каффу страшніший був. Відгодувався хоч трохи.
— Та де ж ти... де тебе так вицяцькувало? — нарешті видушив із себе пасічник.
— Де? Ну, це довго розповідати! В неволі був, — а потім платив татарюгам борги, — тріпнув Данило чуприною. — А ось ти мені краще скажи, що сталося у вас в Сивері? Приїхав я, кинувся до одного, до другого. А вдома самі дітлахи та старенькі бабусі. "На фільварку, кажуть, працюють". Чи ви тут всі показилися, що самі у зашморг полізли?!
— Зараз, братику, зараз, — заметушився старий. — Вірно кажеш, що всі показилися... Та ти сідай, Даниле. Мо, меду тобі? Якого тобі: липця чи гречаного?
— Давай, який є. Все'дно, — промовив Корж і сів на пень біля напівзагаслого вогнища. Чмель виніс з катраги миску свіжого стільника, де копошилося з десяток чорно-жовтих ос, скибку ще теплого житнього хліба і кілька груш.
— Їж, любенький! Поласуй! А'мо, кулешу зварити з салом?
— Я не голодний, — похитав головою Корж. — Ось меду чогось забажалося. Тільки він у нас і залишився солодкий...
— Оце вірно, — зітхнув старий пасічник. — Гірке життя ніяким медом не підсолодиш.
І, набиваючи стару люльку з погризеним чубуком, почав розповідати:
— Що пан збудував собі замок над Ворсклою — про це ти знаєш. І що пригнали до нього хлопів з Польщі — бачив ти теж. А коли ти поїхав, почали ми за землю судитися з паном. Присудив підкоморій землю Бжеському. І вийшло ще гірше, ніж до суду, бо до суду, — кажуть люди, — він сам не дуже певний був свого шляхетського права, а коли дістав він судовий акт — стала йому земля тверда під ногами, як камінь. І як посипало!.. То толока, то шарварок, то замок зміцнюй... Ані скосити, ані зжати, ані звезти врожаю. А данин!.. В мене самого тридцять п'ять колод узято на пасіку, та ще дві діжки меду, та кілька каменів воску. Ет, що там казати!..
— І ви скорялися? — спалахнув Корж. — Так шиї і підставляли під ярмо, як ясир під нагай людоловів?
Старий безнадійно зітхнув.
— Ото ж то й воно, Даниле, що люди стали падлюками. Колись зачеплять одного, так уся Сивера повстане на захист, наче коні, коли вовки нападуть на табун. Бачив: кобил та лошаток у середину, а коні навколо, головами до молодняка. Сунуться вовки — і ось тобі копита в голову. А люди!.. Сволота вони — ось що! Гірше худобини. Бджоли навіть всім роєм захищають свій вулик. Коли в мене колоди брали, так чортові підпанки гнилючків не принесли. Не було їм чим обкурюватися. Так бджілки божі на них. Та у вічі, та в пики, та на груди. Попухли вони, як побиті.
— Та хай їм, бджолам!.. — урвав Корж — Що ж наші?
— Що? Кличуть, наприклад, людей на толоку. Ось тут би всією Сиверою змовитися та не вийти. Так ні: завжди знайдуться два-три боягузи та підлабузники. Підуть — і всьому бою кінець. І боягузи виходять перед паном хороші, і диви — і данин на них менш накладено, і в шинку горілка для них дешевша... А другого разу вже й половина села вийде на працю. А знайшлися й такі, що й до Соплі пішли лизати чоботи. Почастують його, підмастять. Сопля їх і не чiпaє. А інші мучаться за себе і за них. І через цей розбрат клятий пан з паршивою Соплею геть усю Сиверу прибрав до рук: той йому за горілку винний, а той серпи та сокири взяв у борг у фільваркового майстра. Так і тримає він нас у лабетах. Раніш збирав він людей на майдані та усім разом оголошував свою волю, а тепер з кожним — окремі рахунки, і Петро не знає, що в Лавріна, а Антін — що в Хоми. Ніхто нікому не йме віри, а кляті баби ходять до замка та одна на одну й набріхують, гадючі виплодки!
— Тьху! — вилаявся Корж. — Хіба ж ви не бачите, куди він гне? За рік-два скасує він "слободи", і буде тут панщина, якщо люди не дійдуть до доброго розуму.
— А що ж ти думав?! І буде! Я так їм і кажу, а вони мені: "Настали, дідусю, нові часи. Силою тепер нічого не вдієш". Корж мовчав, їв теплий смачний хліб, помащений медом, дивився у далечінь і не бачив ані пасіки, ані діда Чмеля.
А старий узявся роздмухувати багаття. Кілька жаринок ледве жевріли під сірим попелом. Він підкинув хмизу і приладнав над вогнищем таган з казанком на куліш.
Сонце схилялося до заходу. Тіні стали довгими і холодними, тільки верхівки лип запалали вогняно-червоним надвечірнім світлом. Швидко мчали з заходу патлаті хмари, облямовані жовтогарячим блиском. Прозорий дим кучерявився над багаттям, огонь огортав задимлений казанок, ніби злизував з нього крапельки сала. Старий Чмель всипав в окріп пригорщу пшона і почав неквапливо й зосереджено різати скибки гарбуза.
— А свиня і овечки твої всі цілі. Хоч зараз забирай. Ще й приплоду шестеро ягняток, — сказав він і поліз У катрагу по сіль.
Корж мовчки докурив люльку, вибив її і сховав у кишеню.
— Піду, — сказав він і насунув шапку на брови.
— Та ти б заночував. У катразі тепло. Вона у мене обмащена глиною. Дам тобі нову бараницю, соломки.
— Ні, піду. Тра ще на свій хутір глянути, — твердо відрізав Корж і пішов геть.
На Даниловому хуторі оселилася родина викотців [200] з Правобережжя. Батько, мати, троє синів та дочка на виданні. Вони сідали вечеряти, коли Данило постукав в до болю знайоме вікно. Скільки разів повертався він отак з поля чи то з шинку, якщо траплялося зустріти земляка або товаришів з походу.
Мимовільне хвилювання стиснуло горло Коржеві. На мить здалося, що втеча з Сивери, напад людоловів і кримська неволя — були жахливим маренням, сном, від якого треба прокинутися. Ось-ось визирне з віконця Горпина, радісно заблимає очима і впустить його до білої чепурненької хати, де так привітно палає вогонь і смачно пахне свіжим хлібом, сухими грибами, липовим цвітом та жмутками лікарського зілля.