— Годі, панове. Я старий, я втомлений. Nox fert сonsilio //Ніч дає добру пораду (лат.)//, — зненацька підвівся коронний гетьман. — А вам, панове старшина, раджу спочатку добре поміркувати над кожним артикулом і не заважити нам зайвими суперечками.
Перемови затягувалися. Старшина вагалася і почувала себе між двох вогнів. Комісари ні в чому не поступалися і в кожній дрібниці зверталися до Варшави. З одного боку — обіцянки, принадливі, вигідні, але з власного досвіду знала старшина, як часто обіцяють король і магнати і як часто залишаються ці обіцянки тільки словами. А з другого боку — небезпека обвинувачень у зраді, і тоді — камінь на шию у вири дніпрові, або дубова паля, або киї.
Проте старшина щиро відстоювала реєстр. Вона розуміла, що коли б панам пощастило звести військо козацьке до якихось двох-тpьох тисяч, вони б не стали і розмовляти з старшиною, і тоді годі було б думати про будь-яку нобілітацію та привілегії. Й тепер магнати зібралися на комісію тому і тільки тому, що за старшинською спиною — міцна збройна сила. Старшина визнавала, щодо війська козацького пристало чимало гультяйства, яке дійсно треба виписати, але уперто відстоювала свої основні сили — тисяч з десять-дванадцять загартованих і окурених димом походів воїнів, на яких вона може спиратися. Ось чому старшина рішуче відмовилася підписати декларацію уряду і почала писати свій реверсал. Допізна засиджувалася вона у Сагайдачного і строчила артикул за артикулом із спритністю, досвідом і обачністю прокураторів і крючкодерів.
— Пиши, — диктує Лаврінові Пашковському Танцюра, лукаво примруживши око:
...І обіцяємо знищити всі човни, що залишилися у нас від попередніх походів, а рибальські і вантажні човни обіцяємо словом лицарським тримати під сторожею і в морські походи проти султана і хана кримського з Дніпра не ходити.
— Е, ні! Не так його треба писати, — уриває Бурдило, поскубуючи борідку. — Тут схитрувати треба: після слів "вантажні човни" пиши так:
...І, своєчасно і невпинно дістаючи від його мосці пана круля вищезгадану річну платню, обіцяємо нашим лицарським словом тримати свої човни під сторожею і в морські походи к ушкоді султанській і ханській з Дніпра не ходити.
Лаврін Пашковський ухвально всміхається:
— Тобто, якщо не сплатите нам своєчасно грошей, — не ремствуйте, бо через вашу власну провину пішли шарпати турків та кримчаків, або сплачуйте. день у день все, як умовлено.
— Вірно, — хитає головою Танцюра. — Та й у мене добре сказано: "З Дніпра не ходити". Отже, коли набридне нам постити без хліба козацького, збирайтеся панове, на Молочних Водах, на Кальміусі, чи то на Інгульці і йдіть, куди забажає душа, бо про дрібні річки в угоді нічого не сказано.
— Авжеж! Міцна в тебе, Танцюро, голова, коли наступлять тобі на мозолі, — з реготом підхопила старшина. — А з човнів підсунемо ми їм саму трухлятину, що й на дрова не придатна, а всі нові човни спорядимо по-рибальському — і дуля з маком вам у ніс.
І поки Лаврін Пашковський закрутисто пише спритно зредагований артикул, старшина регоче, уявляючи собі, що скажуть магнати на такий реверсал.
— Далі, далі, панове! Встигнете нареготатися, коли підчепите панів на гачок, — квапить їх писар і загострює нове перо.
— Пиши, — раптом підходить Сагайдачний.
І диктує, постукуючи пальцями по столу:
Старшого згодні ми прийняти з рук найяснішого пана круля і пана коронного гетьмана, як колись був у нас небіжчик пан Оришовський, але пан гетьман коронний зволить відкласти його призначення до найближчого Вального сойму. При тому просимо, щоб старший мав постійне перебування на Січі і разом з нами став на захист, на славу і послугу Речі Посполитої, наставляючи горло пліч-о-пліч з нами проти ворогів держави, і щоб був він урожоний козак і вмів у його королівської милості про наші справи домовитися, маючи досвіді розум в справах державних і військових.
— Та що ти, батьку, здурів?! Чи булава тобі набридла?! — накинулися на нього Байбуза та Одинець.
Сагайдачний насмішкувато примружився.
— Які ж ви, панове, нетямущі!.. Прочитайте, чи поведеться від таких умов оцим випещеним святенникам та дженджикам, що тільки бренькають острогами перед панночками? Чи підуть різні 3амойські та Калиновські до нас на Низ мерзнути у хуртовину або смажитися на сонці в походах? Та жодний з них не суне носа. А якщо й суне, то втече, підбираючи штани, такого завдамо йому перцю.
— І перцю не треба, — розреготався Байбуза. — Тільки вивеземо його ночувати у плавнях. Як накинеться на нього комашня!.. До світла не витримає.
— Або замкнеться в курені, як стара баба на печі, — додав Лаврін Пашковський і засипав піском дописану сторінку. — А тепер, панове, ось що від себе я додав:
А щоб не обтяжувати маєтностей шляхетських та монастирських лежами та приставствами [165], згодні ми виселитися до крулевщизн або в межі Вольностей запорозьких, але на переїзд треба нам дев'ять місяців часу аж до святого Іллі православноro, хоч такий виїзд є велика уразка наших прав і привілеїв, наданих нам почцівими королями. Ось чому військо запорозьке залишає за собою право звернутися з петицією до короля, щоб його мосць пан круль залишив нас надалі при наших старожитніх привілеях і правах.
Артикул за артикулом. Кожну дрібницю обмірковує і обговорює старшина. І в кожному слові і літері якась недомовка або пролазка, яку можна тлумачити в потрібний ний бік. Багато чого повикреслюють королівські прокуратори і посли Вального сойму. Але про прокураторів та панів знайдуться у старшини золоті гасене і дукати, здобуті в турецьких походах. Міцно липнуть вони до посольських і сенаторських рук, коли треба, заліплюють язики і бренькають принадним дзвоном на користь і розквіт запорозького панства.
І, переписуючи начисто свій реверсал і стверджуючи його військовою печаткою, задоволено всміхається козацький дипломат Лаврін Пашковський і передчуває панську лють, коли зрозуміють вони, до чого привів дзенькіт їх шабель та бучні загрози.
А час минав. Морози і хуртовини чергувалися з осінньою мжичкою й вітрами. Дощі заливали козацький табір, а військо все стояло над Узенню і не випускало зброї з рук. Настрій підупадав. Пани навмисне затягали перемови, раз у раз звертаючись до Варшави в кожній дрібниці. А козаки голодували. Вони взяли з собою двотижневий запас, а в мороз і пронизливу мжичку і сльоту ще більш треба їсти, бо намети і вози — поганий захист від негоди.