Порожнів Базавлук. Повільно вигрібалися проти течії глибоко занурені у воду байдаки. Поїхала мало не половина визволених невільників, вирушили поранені козаки з незагоєними ранами під доглядом цирульників, що бинтували і пильнували їх, як лікарі. Повезли й турків-бранців, щоб не тримати їх біля кордону, звідки вони можуть легко втекти і привести татар помститися. Поїхали волинці, чернігівці і кияни — всі, хто зимував по панських маєтках, по староствах і крулевщизнах, як вільні козаки, реєстрові та нереєстрові. Поїхали і майстри з підмайстрами, рибалки і бурсаки, крамарі, бурмистри і війти, і залишився на Січі тільки невеликий загін та кілька гніздюків з Великого Лугу, бурдюгів [149] та рідких степових сіл, розкиданих в Дикому Полі.
А Максим все стояв на причалі і дивився вздовж сірого Дніпра, — туди, де зник за поворотом байдак Свиридовича.
— Ти що ж, зимувати тут вирішив? — почув він чийсь лункий голос.
Максим здригнувся. За спиною його стояв Сагайдачний.
— Ну, співаку Демодоче [150] Запорозького війська, — посміхнувся гетьман. — Поїдемо до мене, у Київ? Чи, мабуть, є в тебе хата?
— Та де ж там, батьку, — зрадів і розгубився Максим. — Я ж від сотника Повчанського з хутора... Нема в мене притулку. Я думав до пана осавула проситися, та...
— А до мене і не захотів? Пісень, співаєш за козацького батька, а до нього не просишся, — жартуючи, мружився Сагайдачний, і ніхто б в оцю мить не пізнав у ньому грізного бея, який спустошив узбережжя двох сильних мусульманських держав. — Чи так вже погано у мене в молодиках?
— Та ні, батьку!.. Навпаки... Де було мені сподіватися!.. Я й в думках не наважувався...
— Ну, добре, добре! Іди на байдак. Скажи Танцюрі, хай зніме тебе з веслування і хай дадуть тобі новий жупан, шапку та чоботи. Та кобзу свою не забудь. Скоро вирушаємо.
Плавно вимахуючи крилами опачин, посувався гетьманський байдак, і скоро Базавлук зник за лісистими скелями і островами. Надвечір дмухнув вітер з півночі, вмить похолодало. На сизій шагрені ріки скипали гребінці піни, облямовували скелясті береги білим хутром.
— Низька вода. Важко буде вигрібатися крізь пороги, — говорив Танцюра, пихкаючи коротенькою люлькою.
А Максим сидів на кормі, де вчора тулилася до борту худорлява й крихкотіла Медже, думав про неї, і йому здавалося, що несподіваний талан віщує йому світле майбутнє.
КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ
На південних кордонах Речі Посполитої пахло порохом. Ще навесні, коли по степових яругах танули сніги і плавні тріпотіли висвистами і шарудінням крил ранньої іриці, а розквітлим степом куріли багаття перших уходницьких станів, надумали турки помститися на Ляхистані за напади козаків на береги Чорного моря і за наїзди магнатів на Волощину.
Коронний гетьман передбачав появу турків і вийшов назустріч з кварцяним військом і загонами південних магнатів. Кликав він на допомогу і козаків, обіцяв їм багату здобич, але старшина ладилася в морський похід, а голота відмовилася прийти на допомогу панам.
З Іскандер-башею був Алішах-мурза, ногаєць, і васали султана. Кожен привів з собою неабияке військо. Але, бачачи, що й ворог готовий до бою, баша вирішив скласти з Польщею мирну угоду.
Він настоював на тому, щоб зруйнувати Запорозьку Січ і щоб знищити польські прикордонні замки — Бершаду, Черкаси, Канів, Корсунь, Чигирин і Білу Церкву і сплатити татарам харач за попередні роки.
Жолкевський уперто стояв на своєму. І туркам довелося поступитися. З замків зруйнували тільки Бершаду, тому що сам Збаразький вирішив спалити її, бо вона не давала йому ніякого прибутку. Довелося й татарам відмовитися від несплаченого харачу; але в одному візир не поступився ані на крок: в приборканні козацького свавілля. Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна, коли в його розпорядженні лише сімсот шабель кварцяного війська, але довелося скоритися.
Закінчивши перемови і підписавши угоду під Бушею Яругою, обидва війська вирушили додому. Коли ось вразила всіх звістка про козацький похід на Каффу.
Польща була приголомшена. А на столицю Ісламу війнуло холодом смерті. Звідкись народилася чутка, що цього разу на Босфор нападуть. козаки. В столиці знялася паніка. Візирі, імами і хани султанської крові виряджали дітей та жінок до Малої Азії. До Царгорода [151] почали стягувати яничарів, розташованих в Румелійському вілайєті [152]. В самому палаці юрмилися стривожені вельможі і міські багатії і пошепки передавали тривожні чутки. Султан був розгублений. Він то наказував готуватися до походу, то вивозити сераль і скарби Єдикуле, семивежного замка, то скликав таємні засідання дивану [153], що тривали до ранку.
На одне з таких засідань зібрали до палацу царгородських козаків, невільників і вільновідпущених і обіцяли їм скарби і волю за пораду, як врятуватися від козацьких нападів. Що говорили вони на дивані, не знав ніхто, але диван ухвалив план Іскандер-баші захопити Кам'янець і польські прикордонні замки аж до самого Києва, зруйнувати Січ, вирізати козаків, а Молдавщину і все Дике Поле заселити турецькими колоністами під міцним захистом новозбудованих турецьких фортець.
Вірні люди доповіли про це коронному гетьманові. І на цей раз безжурні і легкодухі магнати відчули подих близької бурі. Вони зібралися у Житомирі на соймик і, ухваливши негайно створити антикозацьку комісію, розробили проект її постанов.
Після соймика Жолкевський рушив з військом на південь і зупинився над Россю. Він думав зненацька вдарити на козаків. На те розрахували і магнати, посилаючи йому свої загони. Разом з тим Жолкевський вирішив привабити старшину землями і різними привілеями, якщо вони допоможуть йому "припинити наїзди, грабунки і свавілля різного гультяйського люду, що незаконно називає себе козаками", як писав він у своїх листах. Він думав таким чином показати, що уряд відокремлює старшину і реєстрове благонадійне козацтво від буйної голоти і хлопства, і посіяти поміж козаками розбрат.
Але захопити козацтво зненацька не пощастило. У Варшаві розповідали, ніби козаки перехопили листування коронного гетьмана з Іскандер-башею і довідалися про його плани. І хоч час був незручний — осінь, холод і важко було козакам кидати жарко натоплені хати, — але вони пам'ятали жорстокий приклад Житомирської комісії і йшли розпалені ненавистю до коронного гетьмана і магнатів, з погрозами і наміром не відступати ані перед чим, і старшині доводилося хитрувати, щоб, не знижаючи настрою, стримувати небажаний вибух. І коли Жолкевський викликав на комісію представників козацького війська, — замість купки підсудної старшини, стало перед ним двадцятитисячне військо.