А на роздоріжжі чинбар Кажан накинувся на свого небожа Василя, що вже тягнув до порту важкі чували різного майна.
— Куди, ледащо! — верещав він, вчепившись, Василеві в комір. — Бачили ви такого йолопа?! Я тебе з неволі викупив, дав грошей на реван, майстром тебе зробив. Вертай до хати, дурню! Нікуди не пущу!
— Не лайтесь, вуйку, — спокійно відрізав Василь, на мить спустивши свій вантаж на землю. — Все'дно не послухаю. Сидіть в своїй бусурманщині, коли совість забули, а я хоч пішки, та додому піду.
— За панщиною, дурню, скучив? Чи то гадаєш з тутешнім реваном до Львівського цеху потрапити? Дзуськи! Подохнеш під тином без роботи в "партачах".
— Не ваш клопіт! Якщо вам краще на чужині, залишайтеся, а я за гроші та реван батьківщини не продаю, — палко відрубав хлопець і знов накинув свої торби на плече.
— Не пущу! — люто верещав старий. — Он скільки в Каффі нажив. То й сиди на своєму.
— Ах, ти, юдо проклятий, — спалахнув завжди стриманий парубок. – На! Бери! Наживайся! Торгуй совістю і рідною землею. Голий і босий піду, коли так, — вигукнув він лунко і з люттю шпурнув старому під ноги своє майно.
— Вірно. Так і треба! — дружно підхопило кілька голосів. — Вам, багатирям, гроші та різний мотлох — над усе. Збираймось, панове. Хутко! Бачте: вже розвидняється. Поснідаємо — та в путь!
На вулиці рипіли вози, вантажені клунками, якимись діжками, скринями, жбанами молока, дітлашнею та жмутами смушків, загорнутими килимками. Баби то сідали навози, то знов мчали до яту по якийсь забутий глечик чи то свитинку. Дехто навіть собаку взяв, щоб не служив вірний пес бусурманам.
Жевріють рожевим хмаринки на сході. Дме ароматом гірких трав, горіховим листям та стиглим виноградом.
Де-не-де женуть у бік порту зв'язаних бранців і отари овець. Діти і старі з зойками біжать за полоненими, ридають, посипають голови попелом, видирають волосся, проклинають козаків або благають милосердя.
А море радісно й ніжно блакитніє крізь світанкову імлу, посипане дрібними порошинками іскор, пахтить йодистою свіжістю води і жене до берегів ласкаві теплі хвильки, що скипають на жорстві кучерявою піною. Сади і виноградники в росі пряно пахнуть стиглими плодами, наче випили вони весь жар, все сонце довгого літа, а прибита на дорозі курява оксамитово пестить босі ноги.
В порту бучно і людно, як у дні вивозу ясиру з невільницького ринку. Але тепер, замість венеціанських галер та александрійських каравел, стоять вздовж берега козацькі байдаки, сандали, томбази і шхуни, готові з першого наказу підняти якopi. Вчорашні хазяї кораблів вантажать їх барилами прісної води, фруктами і овочами, бринзою, винами, жбанами молока, качками і курми і ще теплими тушами баранів, що тут же ріжуть і білують козацькі кухарі.
Вантажу стільки, що навалений вздовж моря, він перетворюється на міцні бастіони, за якими можна було б витримати справжню облогу. Ридають татарки, з жахом і розпачем прощаються з Кримом. З несамовитою мукою пригортають до себе дітей і все виглядають, чи не промайне серед полонених обличчя чоловіка чи брата.
З люттю віддавали останні накази капітани захоплених кораблів. На світанку вони спробували втекти, але козаки стежили за ними пильним оком, бо небагато звільнених можна забрати з собою на байдаках. І тепер гойдаються на реях фок-щогл проводирі невдалої втечі, а їх заступники з удаваною покорою приймають на борт живий і мертвий вантаж.
— Куди ви нас везете? — питає звільнена бранка.
— На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко, — підморгує Савка, в якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.
Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.
— Братіки! Рідненькі! Рятівники наші! — шепочуть вони, ладні цілувати чоботи й мозолисті від шабель долоні січовиків.
— Не баріться, панове! Вантажте швидше байдаки! — наказує Сагайдачний, з'являючись в порту.
Мовчазний, восковоблідий під засмагою, сидить Сагайдачний на коні у чорному, застебнутому під горло жупані. Похмурим, важким поглядом дивиться він на бранців.
З забобонним жахом позирають на нього татарки.
— Сагайдак-бей, — шепочуть вони сірими від жаху вустами. – Сагайдак!
— Аллах; який він жахливий! Очі його палають, як у хижого звіра, — шелестять навколо них голоси.
— Як у самого шайтана, захисти нас, пророче, від люті його...
— Поспішайте, панове! Опівдні вирушаємо, — покрив гамір лункий голос Сагайдачного.
І для татарок голос його лунає, як сурма Мелек-уль-Мекка, ангела смерті.
А Сагайдачний проїхав повз них і спинив коня перед стратенцями.
— Що це за люди? — спитав він.
— А це, батьку, стратенці. Ми їх з льоху витягли, — пояснив Бородавка, весь чорний від пороху.
— За що ж вас мусили скарати? — спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками.
— Повстали ми. Не стало сили робити, бо вони з нас шкуру дерли, з живих.
— Ми гинули з голоду, а вони торгували нашим борошном в такіє.
— Коли б не ти, катували б нас тепер на площі султанські кати, — загомоніли вони стримано і щиро.
— Звільніть для них одну галеру. Збирайтеся в дорогу, — кинув Сагайдачний. — Та заберіть їх майно, жінок і дітей.
Знялася метушня. Міські невільники з доків та каменярень, галерники і хатні невільники кинулись до галер, наче хвилина запізнення загрожувала їм новою неволею. Вони дерлися на галери, штовхалися і пхали з вузьких східців одне одного. Жінки верещали, лаялися, благали. допомоги.
— Стійте, бісові діти! — кинулися на допомогу січовики. — Стійте! Хто штовхатиметься — залишиться у Каффі!
Загроза вплинула. Галерники пішли тихше, а повз них ішли узбережжям полонені спагі і яничари, ремісники і кара-татари. Огрядних баканів, мулл та улемів погнали окремо на одну з галер. Цих мусили годувати і пильнувати, чекаючи на значний викуп. Інших розташовували по галерах і по вітрильниках.
— Нащо нам стільки полонених? — здивовано питають Савка і Терешко.
— Як-то "нащо"? А мінять їх на наших. Адже ж тут, у Криму, залишається тільки жменька нашого ясиру. Мало не всіх завозять звідси до Туреччини, а то й ще далі, або на галери беруть... От і врятуємо за цих татарюг ще з дві-три сотні наших страдників, — охоче пояснювали літні бувалі козаки.