Сеїд забув свій сан і поважність. Жадібно витягнувши шию, стежив він за рухами шейха, наче дитина, якій розповідають чарівну казку. І коли б присутні не так захопилися видовищем, вони були б, певно, здивовані, чому хаджі в зеленій чалмі так захопився звичайним зикром.
Коли шейх загасив останню паличку в своєму горлі, служник зібрав їх на піднос і вийшов, а один з зикрів випив нафту, наче п'яниця чарку вина.
Тим часом розпалилися до червоного застромлені в жаровню залізні прути. Шейх прочитав коротеньку молитву і торкнувся дервіша праворуч від себе. Дервіш мовчки підвівся, узяв один з прутів і почав лизати червоне залізо. Було чути, як шкварчить слина на його язику. А шейх вже простягнув другий прут дервішеві, що сидів ліворуч. І той покірно підвівся і теж став лизати полум'яночервоний метал. Потім перший дервіш застромив собі прут у рот і тримав його там, аж поки залізо потемнішало і шейх наказав покласти його на піднос.
Прибравши прохололі прути, служник вніс стіл з розкладеними на ньому шаблями й кинджалами. Шейх махнув рукою, і двоє дервішів піднесли і показали їх глядачам. Помацав їх і сеїд у зеленій чалмі, провів пальцем по гострому лезу і похитав головою:
— Недовго проживе невірний, коли йому застромлять у груди такий кинджал.
Шейх ще раз махнув рукою. Протяглий спів урвався. Шейх схопився на ноги і став здирати з себе одяг. Оголивши себе до пояса, він конвульсивним рухом схопив дві шаблі, підвів їх над головою так, щоб леза схрестилися на потилиці, і почав тихо ходити взад і вперед поміж дервішами. Пройшовши так шість разів, він зненацька спинився і крикнув зикирам:
— Моліться за мене!
І, скоряючись його слову, дервіші низько схилили голови і стали тихо молитися. Прочитавши три молитви, вони замовкли. Довго тривала напружена пауза, коли ось, завернувшись до кибли [81] і вигукнувши "аллах", шейх з огидним виттям всадив леза в своє заголене черево. Обману не було: леза встромилися в кишки і чітко вирізьблювалися на виснаженому, схудлому тілі. Шейх ліг на спину, і двоє кремезних дервішів наступали ногами на держаки, потім обережно витягли їх і кинули на підлогу. Шейх підвівся на ноги і, хитаючисъ, пройшов на своє місце, поки дервіші встромлювали собі кинджали в руки, ноги і язики.
А служники вже вносили кактус, відомий своєю надзвичайною гіркістю. Один дотик язика до нього викликає невгамовну блювотину. Шейх відламав м'ясистий листок і дав його одному з зикирів. Той став його жувати, як звичайний салат. Всього листка він, правда, не з'їв, бо раптом вдарили барабани. Це був знак закінчення зикру.
Дервіші схопилися на ноги і кинулися до своїх мештів і папуч з похапливістю акторів після набридлої їм вистави. Це не були люди, оце тільки охоплені релігійним екстазом, а штукарі-ремісники, що показують глядачам свою майстерність.
Глядачі теж мовчки підводилися з міндерів і розминали закляклі ноги. Підвівся і сеїд в зеленій чалмі і рушив на вулицю разом з юрбою. І знову почув він у темряві уривчастий шепіт.
— Ех, коли б тепер козаки!.. Вони б врятували стратенців. Бо ж серед них є сила невільників і вільновідпущених.
— Ех, не кажіть... Як їм тепер там, у в'язниці... Знають, нещасні, що вранці кінець.
— А де вони сидять? — спитав сеїд.
— А тобі що? — огризнувся кремезний коваль, але, побачивши сиву бороду і зелену чалму улема, злякано відсахнувся:
— Пробач, святий отче, не роздивився у пітьмі. Сидять вони в темниці — під вежею святого Климента, як звуть її невірні гяури.
І певний того, що сеїд розповість нахипові все, додав, удавано зітхнувши:
— Жахливі вони злочинці, що й казати... Але шкода жінок та дітей: вони, бідолашні, ні в чому не винні.
І, скориставшись з темряви, шугнув у знайомий завулок, подалі від зеленої чалми.
Місяць схиляється на захід, золотіє, втрачає чітку металевість контурів. Високо блищать у зоряному небі Стожари, і, глянувши на них, сеїд розуміє, що наближається північ.
Безлюдно і тихо на вулицях. Тільки блукають собаки по смітниках, гризуться за кістки, гарчать і гавкають один на одного. Рідшають вогні. Здається, наче кам'яні обличчя будинків заплющують втомлені очі і міцніше пахне морем, туєю і полином. Ніч очищає повітря від смороду, обвіває місто свіжим і чистим подихом моря, несе забуття, мрії, сон.
Тьмяно блимає каганець у чатівні біля воріт святого Антонія. Воротарі чекають на старого сеїда.
— Та чого там! Певно, він вже не прийде, — твердить один з них, роззуваючись.
— Якщо сказав, що прийде, то й прийде, — спинив його головний воротар. — Лягай собі спати, а ми почекаємо.
— Ну й чекай, — буркнув перший з воротарів. — Цілий день нема спокою. І вночі вже не виспатися...
Владний стукіт урвав його міркування.
— А ми гадали, святий отче, що ти вже не прийдеш, — казав старий воротар, вітаючи гостя.
Сеїд похитав головою.
— Я затримався на зикрі, як належить особі моєї гідності, бо я є мюрид найвищого висвячення.
Воротарі збентежено перезирнулися і з низькими поклонами посадили сеїда на міндері. Старший приніс глек води і миску — обмити йому ноги. Сеїд був задоволений з такої пошани. Він скинув подерті мешти [82], з насолодою підсунув свої кістляві й брудні ноги під срібну цівку води і, поки воротар старанно мив і витирав їх чистим рушником, вів далі напутливо і урочисто:
— Але те, що тут вважають за зикр, є жалюгідна подоба зикрів Медіни і Мекки. Там шейх проколює собі не тільки кишки, а й серце, і кожен бачить, як воно тріпоче під ножем, наче ластівка, пробита стрілою. А це що... Здрібніли люди... А за моїх часів було значно краще, особливо там, де проходили мої юнацькі роки.
— А звідки ж ти, святий отче? — урвав молодший воротар. — З твоєї вимови чути, що ти не татарин.
Сеїд обурено насупив кострубаті брови.
— Рано відлучила тебе мати, коли ти роззявив рота передо мною. Не личить молодшому розпитувати старішого, а господареві — гостя.
Воротарі збентежилися, а юнак зашарівся по плечі і низько схилив голову.
— Пробач, святий отче... Він з чабанів, виріс на Яйлі, серед отар та чабанок. Де йому знати звичай, — заговорив старий воротар.
Сеїд відповів не одразу.
— Ваша правда, бо з великого вимагають багато, а з малого — мало... Я й сам хотів вам сказати, що я не тутешній. Чимало бачив я земель і міст, і країн правовірних, і країн гяурів. Але нема під сонцем країни, кращої від Криму, і кожен, хто тут народився, мріє жити і померти на батьківщині, або принаймні прийти та лягти у рідну землю по смерті.