Він примружився — і не одразу побачив у півтемній кімнаті ліжко, а на ньому — схудле, восково-жовте обличчя з запитливо-благаючими очима і болісною всмішкою.
— Що ж ти, батьку? Вже й весна надворі, а ти все вилежуєшся, — говорив Балика і не дивився на хворого, вражений разючою зміною в ньому.
— Що ж він? Король?.. — витиснув Сагайдачний, намагаючись трохи підвестися.
— Лежи! Лежи! — кинувся до нього Балика. — Що ж король... Лікар — чесна людина. До рук передав твого листа ще й від себе чимало додав... Надивився він тут на наше життя... А король — він дійсно... Каже, що гроші нам за похід вже відраховані і лежать у Львові. Цими днями привезе їх пан Обалковський, розрахується з військом.
Балика квапився, розгублено і збентежено. Він не знав, як і що говорити, щоб не розхвилювати Петра Конашевича.
— А тобі відповів король грамотою... І подарунки наказав передати. І булаву... Адже ж ти — перший наш гетьман, що дістав її з королівських рук, наче гетьман коронний. Годі тепер різним голодрабцям роззявляти на тебе пельки... Гетьман — і край.
Кажучи, він розв'язував якісь клунки і безладно і швидко кидав, не дивлячись на Caгайдачного:
— Ось вона, твоя булава... З щирого золота... Скарб... Каміння яке: зорі небесні... А ось, у торбинці, золото: чотири тисячі флоринів нам, старшині, а три тисячі талерів — особисто тобі. Бачиш, як шанує тебе король?! А отут скринька з королівською грамотою. А ось ще тобі цяцька, щоб швидше видужав: щирозолотий конак з образом самого короля, а навколо діаманти, а з того боку — смарагди та якесь червоне каміння, от забув, як його. Просто як кров. А стрічка яка!.. А ось тобі ще на шию ланцюжок золотий, як у воєводи Замойського. Що, не чекав таких подарунків? Адже ж обіцяв він тобі милості вдесятеро... Ну й не збрехав.
Балика метушився, сипав словами, як снігом в негоду. А Сагайдачний мовчав, і бліда, радісна всмішка ледве помітно торкнула його вуста. А Балика клав на ліжко торбинку з грошима, простягав йому булаву. Сагайдачний взяв її і враз упустив на ковдру. Тихенько пестив він її пучками і все шукав очима Баличиних очей. А Балика совав йому в руки важкий золотий ланцюжок і наче десь поспішав.
І ця розгублена метушливість раптом відбилася на обличчі хворого невиразною тривогою.
— Ну, а старшині що, козакам?
— Та... якось воно вже буде, — розгубився Балика. І почав розгортати королівську грамоту з великою сургучною печаткою на крученому шовковому шнурку.
— А владикам?.. Нобілітація? — настирливо перепитував хворий...
— Та кажу ж тобі... Якщо тобі стільки надіслано, щось перепаде і нам усім... Ось приїде той Обалковський... Побачимо.
Але Сагайдачний не слухав. Льодова рука стукала вже серце нестерпним болем... Він зібрав усі сили, напружився у шаленому пориві, спустив ноги з ліжка і став на весь зріст, жахливий худорлявістю і божевільними від напруги очима, і довгим патлатим волоссям, і бородою.
— Що... Н...нам всім? Війсь...ку? З реєстром?.. С...старшині? — хитнувся він до Балики і вчепився в нього довгими пазуристими пальцями.
Він трусив Балику з останньої сили, зазирав йому в очі і, напосідаючи, вже розумів, передчував жахливу правду.
— Та кажу ж, якось воно ще буде... — з розпачем белькотів Балика.
— З війсь...ком, З реєс...тром?
Болісна всмішка скривила обличчя Балики. Очі його нарешті зустрілися з очима Петра Конашевича, і, неспроможний брехати, він з мукою вигукнув, забувши застереження Ле-Куртьє і Шмойловича.
— Та хай йому трясця, падлюці! Знов буде комісія на козаків... Був він собакою, шляхетський король, і залишився...
Сагайдачний, ще мить постояв, дивлячись йому в очі, наче всмоктував у себе смертельну отруту, потім враз обважнів і зсунувся на долівку, заплутавшись рукою в золотому ланцюжку короля.
— Лікаря! — розпачливо крикнув Балика.
І сам вже бачив, що не потрібні тут лікарі...
...........................................................................
Вночі десь далеко-далеко, за гирлом Почайни, лунко, як постріл, луснула дніпрова крига. Згодом долинув з-за Чортория такий же звук, притамований далечінню. Потім — третій, четвертий. І з хрустом і шарудінням посунула крига на південь. Незліченними білими зграями йшли вони, і не було кінця-краю їх струмінню. Кришталево мінилися льодини проти місяця, кружляли, напливали і лізли одна на одну, наче білі ведмеді в любовній грі, перекидалися, на мить спінивши темнi хвилі, і кружляли у вирі, щоб рушити далі і зникнути десь на обрії за піскуватими косами або за стрімким рогом правого берега.
І високо-високо, в лускатих срібних хмаринках, лунко перегукувалися журавлі, дикі качки і чорногузи, потужно і швидко мчали на північ, назустріч кризі і вітрові.
Бриніла, співала весна на узгір'ях струмками, бентежила нетрі лісів, розбуркувала рудих кошлатих ведмедів, кротів, кажанів і борсуків, тяглася до неба зеленими стрілками паростків, кликала до життя, до боротьби, — до коxaння.
І, вийшовши з теплої хати, чухав селянин кошлаті груди, дихав воложним пахом землі, бруньок і торішнього листя, відчував, як бентежно і буйно калатає серце в грудях і кличе його в Дике Поле, на Січ, на уходи, на волю, на боротьбу за визволення.
І слідом за останньою кригою рушили на Січ хлопи і підсусідки, вільні будники, рубачі й копачі, броварники і гамарники, смолярі і залізняки, рудники і шевці, мечники і панцерники — здобувати собі волю і право вогнем, залізом, кров'ю і молодим, непереможним завзяттям.
1930-1935 рр. Київ.
Примітки
1
1 Хаджі-Дере — турецька фортеційка на Дністровому лимані — нині Овідіополь.
n_1
2
2 Ак-Кермен (біла фортеця) — нині Аккерман. Місто в Молдавії на Дністровому лимані.
n_2
3
3 Сюбхе — нанизані на нитку кульки з бурштину або перламутру, корала і навіть дерев'яні. Вони правили за рахівницю або за чотки.
n_3
4
4 Сандал — легкий турецький швидкохідний вітрильник — корабель військового типу.
n_4
5
5 Кизи Кермен — турецька фортеця, нині Берислав.
n_5
6
6 Шафар — скарбник, той, що приймав податки або гроші.
n_6
7
7 Шайтан (татар., турецьк.) — чорт.
n_7
8
8 "Слободи" — тимчасова воля, яку обіцяли пани переселенцям, що осідали на їх грунтах, з умовою, щоб за користування землею переселенці тричі на рік відбували шестиденну толоку — обробляли панські лани.