Свічка горіла тьмяно. Самоцвітами мінилися лампади біля ікон. Сагайдачний мовчки дивився в пітьму і відчував на губах терпку й скорботну ніжність її поцілунку. Не було вже в ньому весняного тріпотіння минулих років. Кохання згасло: є тільки примиренність і скорботна туга за молодістю й минулим. Догоріло воно, як каганець, де пересохла олія...
"Так цілують кохану людину в труні", думав він, але не жахався, а тихо і обережно стискав губи, щоб ще раз відчути її прощальну ласку.
Щось тонко й протяжно дзвеніло в ушах. За грубою мирно виспівував цвіркун, і забувався плин часу у нічній тиші, у теплій дрімоті м'якої постелі, у тихій тузі передчування кінця...
А поруч, на столику, рівно такало крицеве серце годинника, помірно і невблаганно відраховувало неповоротні хвилини...
Вдень чимало людей одвідувало Сагайдачного. Лікар Ле-Куртьє, Настя й Хома Причепа охороняли хворого від турбот і хвилювань і рідко кого пускали до нього, ще й попереджали, щоб одвідувач нічого не розповідав такого, що могло б схвилювати Петра Конашевича. Козаків і старшину відсилали вони до осавулів; виписчиків та січовиків, що найбільш турбували його своїми докорами і скаргами, приймав писар Лаврін Пашковський, і тільки друзі бачилися з Сагайдачним.
Щоб не заважати чоловікові, Настя оселилася в горішних світлицях і тільки вдень спускалася до Петра Конашевича, а коли розмова надто втомлювала його, ішла знов до себе і годинами сиділа біля вікна, дивилася на снігові кучугури під вікнами, на оголені сади з зеленими кулями омели і з чорними патлатими гніздами гав та граків, що дивовижно нагадували подерті шапки голоти, на зелені й золочені куполи церков на тлі важкого громадища замкової гори, і в міцно стулених її вустах відчувалася туга й самотність. Наче силоміць пострижена у черниці, вона скорилася долі, але ніхто не знав, як гірко, і сумно було їй у Києві. Місто, що колись вабило її бурхливим буянням життя, здавалося їй після Стамбула жалюгідним селом, де плине час одноманітно, повільно і нудно, як вода у болотяній затоці, порослій тванню і очеретами.
Вона сумлінно виконувала обов'язки господині, турбувалася про хворого гетьмана, дбала, щоб він вчасно снідав, обідав та вечеряв, щоб у покоях було чисто й чепурно, але ніколи не виходила за ворота і тинялася по покоях і по садку в темному одязі, наче в жалобі. Вона ніколи не скаржилася, але Петро Конашевич відчував, що тужно й скорботно їй у Києві, але ні про що не розпитував. Та й вона ніколи не згадувала в розмовах Стамбул. Нібито оберігаючи одне одного, мовчали вони про Туреччину, проте за Крим і за Каффу розповідала вона охоче і навіть захоплено. І з її оповідань Сагайдачний вперше побачив Крим у його справжньому вигляді, а не крізь хмари порохового і пожежного диму при світлі заграв.
Залізне здоров'я Сагайдачного шалено опиралося смертельній хворобі. Довгий відпочинок, пильний догляд і піклування досвідченого лікаря врівноважили його змучене серце, і лікар вже почав надіятися, що поверне йому здоров'я й життя...
А життя непомітно й невпинно відходило, віддалялося від хворого гетьмана у якусь безмежну далечінь. Старшина, військо, братство, школа, цехи, магістрат — всі жили поруч своїм власним життям, а він, як виловлена риба, лежав нерухомо і тільки вгадував, що поруч буяє життя, і безсило дивився на нього збоку, наче сторонній глядач.
Рухлива й діяльна вдача Петра Конашевича не мирилась з його нерухомістю: він відчував себе чи то в'язнем, чи то сповитим немовлям, і дух, бадьорий дух рвався з хворого тіла, шукав роботи, руху, боротьби.
— Пане лікарю, я цвіллю візьмуся, отак марніючи в ліжку, — скаржився він французові. — Навіщо ця мука? Я вже можу рухатися, навіть ходити.
Але лікар не довіряв зрадливій хворобі і суворо й невблаганно хитав головою:
— Не можна! Мсьє гетьман мусить довго лежати. Тепер не ран головна хвороба, а сертсе. Не можна квілювати і втомлювати його. Тсе дуже небезпечно.
І гетьман скорявся, і знов лежав дні і ночі, і з нудьги радий був кожному одвідувачеві.
Якось завітала до нього Галшка Гулевичівна. Вона схудла й змарніла за рік, дрібні зморшки гусячою лапкою зібралися в неї під очима. Помітно було, що якісь турботи гризуть її, і дійсно, майже з перших слів почала вона довго і нудно скаржитися на свої справи.
— Ох, ці кляті борги! Я позичила в патера Алоїзія триста флоринів, але процент росте на процент, і тепер я винна йому щось із п'ятсот. Пішла я до нього, а він: "Коли б це були мої гроші, я міг би відстрочити термін або зменшити ріст, але ж гроші нашого кляштору, а я, як пастир добрий, мушу дбати на користь і процвітання святої оселі, отже, робіть що завгодно, але я змушений вдатися до суду і стягнути з вас борг". О, клятий єзуїт, гірший від лихваря Аврума Шмойловича!.. Ні, правду кажуть люди, що важко жінці без чоловіка... Кожен готовий ошукати... Пішла я до Аксака. Адже ж зять і суддя, а він замість порятунку щось там базікає про закон. Ось тобі й родич!..
Галшка витягла хусточку і притулила до очей, потім несміливо і не дивлячись у вічі, попросила у Сагайдачного грошей.
Він дав їй потрібну суму, дещо порадив і був майже радий, коли вона пішла.
Хома Причепа вдень і вночі пильнував свого вихованця. Як і колись, називав його "бісовою дитиною", але тепер якось сумно і болісно бриніли ці жартівливі слова. Він давав йому ліки, годував його і позирав на Настю з неприхованою ворожістю, а щоб розважити хворого, розповідав йому всі міські новини.
— Відтоді, коли повернувся з Московщини пан Одинець з царською грамотою, багато стало в Києві московитів. Влітку — прочани сунули до печерських угодників, та не поодинці, а цілими ватагами, а зараз, узимку, купець за купцем саньми їде. У неділю привіз купець Семибратов хутровину. Багатющий купчина. Поруч з магістратом хату купив — пам'ятаєш ту, що з великими зеленими ворітьми? Зайшов я до нього в крамницю подивитися. Ух і хутровина ж у нього! Соболі — чатами ніжніші за шовк. А песці!.. Та не такі, як у нас, а білі-білі як сніг. Просто замети на прилавку лежать. Є ясно-сірі, блакитнуваті. І горностаї є, і хохулі, і куниці. А бобри! Та наші бобри проти московських і півшеляга неварті. І ведмеді там є навіть білі... Та усього відразу і не запам'ятати...