— Міlls pardons, princesse. Я дуже вибачаюся за ранній візит. Мсьє гетьман важко захворів. І я, comme un docteur, мушу поговорити з мадам.
Він замовк, зиркнув на Настю, чекаючи запитань, але Настя мовчала.
— А доктор етта — c'est соmmе un cure, як пан-отьєь, — виправився він, щоб його зрозуміли. — Він багато батшить і багато розумійє про паціент. І мовшить, і говоріть тільки тоді, колі дуже треба. Втшора мсьє гетьман дістав великий сердешні шок — зворушення. Він був непритомні. Він міг вмірать. А внотші він марів і все кликав до себе мадам. Voila. І тсе може його загубити. Треба підтримати кворі. Сказати добре слово. Оh, c'est un grand hоmmе! Un chevalіеr. Корольєвитш його полюбляв. А тепер...
Настя зблідла, напівпідвелася.
— Помер? — суворо спитала вона.
Лікар заперечливо тріпнув головою.
— Ні. Але помре, si madame la princesse не пожалійє його. Він вашко кволі. Флегмона, зараження кров. І сертсе погано працюйє. Мі будемо боротіся за життя. Mais sаns bonheur — lе medесіn n'еst qu'un soldat sans sabre et armure. Les mеdесіnеs — sela nе vaut rіеn quelquefоіs //Але без щастя лікар — це солдат без шаблі і панцира. І іноді ліки не варті нічого//.
— Чого ж вам треба? — спитала Настя, і думки вихором закружляли в її голові, але жодної з них не могла вона ані зловити, ані додумати до кінця.
Лікар замислився.
— Хай мадам скаже, qu'elle //Що вона// дуже жаліє пан гетьман і бажає йому здоров'я. Ну і... кохай його, але тільки так, щоб він повірив мадам. Тоді я буду лікувати, et peut etre lе bоn dieu //І мабуть, бог// врятує його. А так — кінець, і дуже швидко.
Настя мовчала. Вона наче стояла над прірвою, вчепившись у камінь, і ось раптом їй кажуть, що й цей камінь впаде. Земля западалася їй під ногами. Все гойдалося, все крутилося, штовхало її в труну. Мовчки, як загіпнотизована, зняла вона з пальця діамантовий перстень і дала лікареві.
— Візьміть. Віддайте йому, — мертвим голосом відповіла вона. — Скажіть, що я не гніваюся на нього. Він хворий, а я цього не зрозуміла одразу. Я прийду до нього згодом.
Лікар сховав перстень і підніс застережливо палець.
— Ні. Мадам не повинна бути в нього сама. Колі я там буду. Мсьє гетьман потребує цілковиті спокій. Лежати, як un bеbe //Немовля//. І не квільюватися.
Настя хотіла щось спитати, та лікар низько вклонився і зник, перш ніж вона зібралася з думками.
Безсило впала вона на ліжко.
Байдуже. Все на світі байдуже. І жити тільки тому, що сили немає заподіяти собі смерть.
Опівдні лікар надіслав по Настю.
Вона з огидою оглянула свою зім'яту і забруднену сукню. Але не було в неї ані в що переодягтися, ані ароматичних горілок для вмивання, ані свіжої білизни, ані чогось теплого... Від бараниць смерділо, намет був старий і подертий, крізь дірки несло вогким, пронизливим вітром.
Сидіння на самоті змучило її гірше безсоння, і вона навіть зраділа запрошенню.
Поквапливо загорнулася вона в свій серпанок і пішла до Сагайдачного. З зусиллям розплющив він очі, і Настя враз побачила разючу зміну в його обличчі.
— Настуню, — тихо сказав він. — Бачиш: навіть підвестися не можу. Погано мені... Спасибі, що ти зрозуміла... А я вчора казав казна-що.
Настя мовчки схилилася до хворого і, торкнулася устами його чола. Він слабо потиснув їй руку, зняв з пальця перстень з рубіном і віддав їй. Вона підхопила його на палець і, опустившись на край ліжка, пестила його волосся і неголені щоки і всміхалася болісно, гірко і винувато, не дивлячись йому в очі.
Сагайдачний довго мовчав.
— Настуню, — заговорив він, ніби надихавшись теплом її ласки. — Позавтра останній бій. Перекинчики-турки кажуть, що Осман кине на нас всі свої сили. Я боюся за тебе. Сьогодні вирушає до Києва валка хворих і поранених. Дорога вільна. Татари відійшли на південь. Їжджай разом з ними. Житимеш там у мене. А якщо мене заб'ють, все моє — земля, золото, новий будинок — все буде твоє. Але зараз, Настуню... якщо трохи кохаєш та жалієш мене, повінчайся зі мною.
Настя розгублено мовчала.
— Мадам, вас просить пан Свиридович, — владно покликав її Ле-Куртьє.
Настя вийшла разом з лікарем. Вона гадала, що лікареві треба поговорити з нею віч-на-віч, але Свиридович дійсно чекав на неї...
— Панно Настю, мам гонор віншувати з визволенням, — схилився він до її руки і дзенькнув острогами.— Поспішайте з виїздом. Валка вирушає у присмерках. Треба було б і раніш, та самі знаєте — небезпечно.
— Не знаю, що робити, — сказала Настя, дивлячись у просторінь. — Їхати чи не їхати?!
Свиридович по-своєму зрозумів її вагання.
— Але ж панна Настя може бути цілком спокійна: Причепа з Максимком та ми всі будемо пильнувати пана гетьмана вдень і вночі. А такий відомий лікар, як пан Ле-Куртьє, і не таких витягував з могили.
— Скажіть мадам вся правда, — перебив лікар. — При кворі не можна про тсе говорити.
Свиридович знов дзенькнув острогами.
— Панна Настя мусить негайно виїхати. Коронний гетьман і його мосць королевич вирішили надіслати Османові парламентерів і запропонувати йому обмін полоненими. Маючи такий козир, як падишахову дружину, пан коронний гетьман сподівається мати успіх. Тим більше, що до пана коронного гетьмана дійшла дивовижна чутка, ніби панна Настя бажає повернутися до падишаха.
Настя пополотніла, затремтіла всім тілом. А Свиридович базікав і не помічав її жаху.
— Звичайно, коли б пан гетьман був здоровий, всі наміри коронного гетьмана пішли б димом: прикликали б панотців та повінчали б панну, а вже дружину пана гетьмана ніякі чорти б не наважилися надіслати султанові.
— Добре! Я їду! — кинула Настя і повернулася до намету.
Сагайдачний зустрів її запитливим, схвильованим поглядом, і раптом Настя опанувала себе, всміхнулася йому сором'язливо і ніжно, сіла біля нього і сказала пошепки: — Дійсно, Петре, повінчаємось. Мені боляче їхати, не взявши шлюбу з тобою.
Димучі туманні присмерки густішали. Вартові не дозволяли нікому наближатися до гетьманського намету. Ледве помітними золотими пушинка ми розпливалися у тумані вогні, і вартові бачили один одного, наче оповитих саванами. Тихо-тихо долинали з намету протяглі церковні виспіви, і десь гавкала і стогнала поранена стрілою собака.