Настя мовчки розгорнула свій чорний серпанок: — Виряди мене до дитини і до чоловіка, — кинула вона у пітьму.
Сагайдачний, як сновида, звівся на ноги.
— Що?.. Що ти кажеш, Настуню?.. Тебе ж звільнено! Ти врятувалася від неволі. Здійснилися молитви твої!.. Отже, забудь усе, що там було... От замиримось з Туреччиною, весілля справимо... Добре, Настуню?
Вона мовчала. Сагайдачний торкнувся її плеча, зазирнув у вічі. Губи її були стиснуті, очі дивились кудись у просторінь...
— Що ж ти, Настуню?.. Ну, глянь мені в очі, — розгублено белькотів Сагайдачний. — Прости, якщо, я образив тебе.
Вона заговорила не одразу. Обличчя її було суворе і урочисте.
— Ні, Петре, — відкарбувала вона. — Не склеїти розбитого келеха, як кажуть перські мудреці. У мене одна доля, у тебе — інша. Не бути нам ніколи подружжям. Сагайдачний відсахнувся, ніби земля хитнулася у нього під ногами. І цей спокій, і якась повна величі суворість сказала йому більше, ніж гнівний оплеск її голосу, ніж скарги і сльози. Він сів на ліжко, стиснув рукою чоло і довго сидів нерухомо.
Настя мовчки загорталася в свій серпанок.
— Настуню, — спинив він її, коли вона простягла йому руку. — Стривай, Насте... Ні, так не можна... Чуєш не можна! Я образив тебе. Не зрозумів, не відчув, що є речі, про які не питають. Ох, який же я дійсно ведмідь!.. Але, слово честі, слово гетьмана і шляхтича, я більше ніколи не питатиму ні про що.
Настя похитала головою.
— Не питатимеш, Петре, але ж думатимеш. Не пара я тобі тепер. Та й тоді не була парою... Бо ж був ти вчений, славетний вояка, а я — дурненька селянська дівчина... Ну, а зараз... Ти гадаєш що там була я рабинею? Ні, Петре; була я царицею Стамбула, і Осман плазував біля моїх ніг, а разом з ним євнухи, баші, патріарх і сам шейх-уль-Іслам. І посли чужоземні мене вихваляли, і шах і шахині писали листи. Я керувала державою, а не хлопчисько Осман. Бо ж він тільки спритний мисливець та добре влучає з лука. А щоб тепер стати твоєю дружиною... Та ще й почувати себе в чомусь винною... Та яке право ти маєш вимагати від мене звіту, від дружини турецького падишаха! Ні, Петре: ні перед ким я ні в чому не винна і нікому не вклонюся у цілому світі.
Слова Насті нібито подвоїли сили хворого. Він схопися на ноги і забігав з кутка в куток, забувши біль, кволість і рану. Він весь палав.
— Ні, Насте, зачекай!.. Якщо воно так, хай буде по-іншому... Не так, як у людей... Бо ж все, що дозволено чоловікові, то жінці — зась... Ну, а коли ти... Ну, отже, ми з тобою piвні. Обоє вільні... Обоє владні і міцні... Нікому не вклонимось... Хіба ти гадаєш, що я тільки сумував за тобою? Плакав, як баба? Мучився? Ні! Я й в походи ходив, і своє робив, і пиячив... І, мабуть, саме тоді, коли Осман... Ні, зачекай... Ми рівні, кажу я... Ну, так я теж набрав собі бранок повний палац... Красунь. Туркень. Татарок. Черкешенок... Та й свої хлопки були... Ще й панночки різні... Ну, от як гарем. Так я з ними пив, хмелив себе їх поцілунками... Отже, ми з тобою — квити. І ніхто нікому...
І на півслові урвався. Настя стояла перед ним і ніби виросла на цілу голову. Очі її кидали блискавки. Рука лунко стукнула костяшками пальців об стіл.
— Цить! — пошепки наказала вона. — І ти ще насмілився розповідати... Ух, який же ти!..
І, не зиркнувши на нього, гордовита, недосяжно-прекрасна в своїй ображеній і незламній величі, вийшла і запнула за собою завісу намету.
Сагайдачний рвонувся за нею, але не добіг до виходу і важко гупнув на землю.
— Ну, коли ж весілля? — зустрів Настю Корж, але Гюль-Хуррем і не зиркнула на нього.
— Весілля коли, кажу? — перепитав Корж гучніше.
Настя рвучко обернулася.
— Це тебе не стосується, Даниле. І не лізь в чужі справи, коли не питають.
— Як-то? — обурився Корж. — Та я ж тебе малою на руках носив! А ти! А вже на весілля якщо не ти, то пан гетьман мене запросить, бо ж я розповів, де ти поділася, ще й допомагав тебе визволяти, під кулі та під шаблі за тебе ліз. Недобре робиш, дівчино! Не ламай кирпу перед бідними! Мо, ще й не раз до мене по допомогу прийдеш.
Настя трохи пом'якшала:
— Ніякого весілля не буде, — спокійно пояснила вона, — бо я одружилася там, у Туреччині. В мене є чоловік і дитина, а де ж ти бачив, щоб за життя чоловіка вдруге одружуватися?
— Ocь воно що, — збентежено почухав потилицю Корж. — А я гадав добре випити за твоє щастя... А хто ж він, грек чи болгарин? Бо коли ж він бусурман, так воно... той... не шлюб...
— Ні, турок, — вже роздратовано відрізала Настя.
Корж так обурився, що навіть упустив люльку, яку старанно набивав корінцями.
— Та ти, Насте, здуріла, чи що? Щоб пана гетьмана поміняти на якогось поганого бусурмана? Та ти з паном гетьманом як у бога за пазухою була б!.. Та хата ж в нього яка зараз у Києві! Аж шість покоїв внизу, та й нагорі ще світлиці. Італієць якийсь збудував. І добра ж там!.. Он які килими!.. З Каффи привезли, з беглер-бейового палацу... І пан воєвода вчащає до нашого Сагайдака, наче до рівного.
І, обурений вкрай, Корж аж плюнув і пішов геть.
— Всі ж вони, суки, однакові, — бурчав він під ніс. І Горпина, і Настя. Та щоб самого пана гетьмана!.. Іч, падлюка!
Любка мовчки слухала розмову Насті з Коржем і, коли він пішов, подала Насті вечерю і сумно похитала головою. — Навіщо сказала ти йому, господине, що повернешся до падишаха?
Настю дратувало запитання, і вона сухо відрізала:
— Бо це правда. Я сказала Сагайдак-беєві, що не залишусь з ним.
Любка з жахом і здивуванням розкрила великі очі і сплеснула руками.
— Та хіба ж ти, господи не, не знаєш закону? Нема тобі дороги до падишаха, як з могили мерцям. Чи то життя тобі обридло, такій молодій та красивій?
Настя знизала плечима.
— А що ж мені — залишатися в цьому бруді і смороді? Чи до Києва податися невідомо навіщо і куди?
— Але ж, господине, за шаріатом, коли чоловіки побачать султану — вона мусить вмерти того ж дня. Її зашивають у лантух і кидають у Босфор біля Дівочої [322] вежі. Ну, а тут, певне, кинуть у Турле, чи як він там зветься.
Настя пополотніла. Вона рвучко обернулася до Любки і зазирнула їй в очі. Але й тіні жарту чи глуму не було в її сумних, безбарвних очах.