— А тепер послухайте, панове, що обіцяє нам пан круль. Замість універсалу, дав він нам, козакам, слово честі шляхтича і короля, що буде нам милості вдесятеро. Превелебному владиці оказав він свою милость і наказав на Вальному соймі переглянути справу владик і зняти з них баніцію. Реєстр буде збільшено: всі, хто зараз боронитиме ойчизну від Османа, потраплять до нього. Старшині дасть він староства і найкращі посади і гідності Речі Постолитої. Отже, ми добилися всього, чого прагнули.
Голос Сагайдачного бринів такою радістю і певністю, що навіть тінь сумніву не ворухнулася у козаків. А старий Бурдило тріпнув сивим оселедцем і засміявся беззубим ротом:
— Оце дійсно! Бо ж універсал можна скасувати, а слово честі — це над усе.
Сагайдачний бачив створене враження і собі всміхнувся звитяжною, щасливою всмішкою, потім додав:
— А тепер розходьтеся, панове, і беріться до роботи.
Сагайдачний легко стрибнув на землю і не слухав захоплених привітань. Непоквапливо, як господар після довгої відлуки, оглядав він кожну дрібницю і навіть не зиркнув на Бородавку.
Старшина оточила його з доповідями і запитаннями. Розмашним, рівним кроком ішов він поміж возів, кожному відповідав спокійно і діловито, і тільки Бурдило помітив, як хижо і переможно роздувалися його ніздрі.
День минав у напруженій, гарячковій роботі. Пани і козаки зміцнювали свої позиції, рили окопи, насипали вали, розташовували на них гармати, маскували їх земляним насипом і чагарником, ставили засіки в лісі, щоб татарська кіннота не могла продертися крізь їх зелену гущавину.
Але хоча зміна командувача і піднесла настрій козацького війська, голота та січовики ремствували: голота немала коней і найбільше голодувала, бо кіннотники нишпорили по околицях і привозили в табір тільки рештки здобутого. Ось чому, коли військові кухарі наварили повні казани каші та кулешу і козаки пообідали, січова голота залишилася напівситою і, виснажена і розлючена, з ремствуванням і загрозами оточила свого кошового.
— Давай хліба, батьку! Де твоя правда, що ми з тобою голодуємо, як та воша на піску?
— Розгладшав у гетьманах, забув, як воно голодним та мокрим...
— Бо ж совість пропив ти разом із булавою.
— Авжеж, бо Сагайдак хоча й у кармазинах ходить, та людей годує, а ти... П'яницька в тебе совість — от що!
Бородавка кипів. Ще вчора запобігали вони його ласки, зазирали йому у вічі, а сьогодні вже ладні затоптати, як злочинця.
— Обрали собі Сагайдака, з нього й питайте! — скажено прохрипів він і пішов геть.
Але м'язисті руки схопили його за комір і обернули до себе.
— Ні!... Зачекай! Не відкрутишся! Легко було тобі годувати нас припасом Київського полку, а здобути свого — глузду не вистачило, — просичав Скалозубенко і з невимовним презирством постукав йому пучками по чолу.
Бородавка зиркнув на нього, пополотнів, потім налився кров'ю і хрипко кинув:
— І нагодую! До ранку буде вам і хліб, і сало — все!
Сагайдачний заснув лише тоді, коли відспівали в турецькому таборі півні і замовкли протяглі й музичні голоси муедзинів, що закликали на північний намаз. Тоді й пропасниця залишила його, а від липучого поту змокли скроні й сорочка. Коли ось шалений чвал коня урвався біля його намету і чийсь лункий нервовий голос підвів його з ліжка. Крізь сон почув Сагайдачний своє ім'я і розгублене мимрення Хоми Причепи.
— Так вони ж хворі. Зачекайте до ранку, мосць пане, треба ж хворому відпочити.
А у відповідь лилася швидка й розгнівана польська мова, і Сагайдачному здалося, що це голос Замойського.
— Що там таке? Максимку! Гей, Максимку, вогню! — крикнув він, шукаючи чоботи.
— Можна до вельможного пана? — відкинув запону Замойський і, поки джура кресав вогонь, почав обурено і піднесено розповідати: — Нехай вельможний пан гетьман собі тільки уявить, що зробив цей мерзотник і зрадник: взяв сотню козаків нібито на розвідку і напав за дві милі від Хотина на валку його мосць королевича. Гусарія билася завзято, та що могли вдіяти якихось двадцять п'ять шабель? Вони й помчали до мене по допомогу, але оскільки він козак і з сьогоднішнього дня підлеглий вельможного пана гетьмана, його мосць королевич разом з гетьманом коронним вважають, що треба, щоб пан гетьман його засудив і покарав за звичаєм.
Томаш Замойський не назвав винуватця, але Сагайдачний і так зрозумів, в чому річ. Він забув і рану, і біль, що катував його невпинно й нестерпно, і звівся на ноги.
— Грабіжництво! Мародерство! Ні, не мародерство, а державна зрада, знищення і привласнювання майна, що належить державі, королівському війську, часткою якого є й наше козацтво! — уривчасто кидав він. — Але тепер він не викрутиться! О ні! Проте я дуже просив би вельможне панство, щоб на суді був представник його мосць королевича і пана коронного гетьмана. Це надасть судові більше ваги і значення, — говорив він, з зусиллям протягаючи крізь рукав забинтовану руку. — Та допоможи ж, Максимку! Бачиш незручно!.. А тепер — іди собі, хлопче, — додав він, коли джура застебнув йому комір і пояс.
Замойський ледве помітно всміхнувся, ніби не помітив хижої іскри в очах Сагайдачного, і вів далі вже спокійно і майже суворо:
— Перш за все треба обвинуватити Бородавку за невиконання чотирьох бойових наказів пана коронного гетьмана про термінове приєднання козацького війська до нашої армії. Цього вже було б досить, щоб скарати його, але ми не могли його судити до приїзду вельможного пана гетьмана, — чемно вклонився він Петру Конашевичу. — Крім того, він не підготував ані харчів, ані фуражу. Це вже теж неабиякий злочин.
— Можна було б ще додати, що він навмисно забарився, думаючи перекинутись до турків, — додав регіментарій, що супроводив Замойського.
— Ні, не варт, — зневажливо поморщився Замойський. — Козаки не повірять такому припущенню, бо ж доказів у нас нема, — додав він і вийшов з намету.
...Ніч зоряна й холодна, як завжди у вересні. Зорі палають яскраво й по-зимовому гостро, наче крижинки. Чорне й високе небо тремтить від їх блискучого розсипу. А коні мчать учвал, розпластані в повітрі. Зникають вогники табору. Вітер свистить в ушах, вихором крутиться в кобеняках за спиною. Дорога рівна й вогкувата, і майже не чути тупотіння коней. Тільки тривожно й широко гойдаються вздовж дороги тополі та тремтять у небі зоряні вогні.