— Звичайно, — хитнув головою Сагайдачний. — І навіть треба скарати кількох наших бешкетників, хай будуть вони з найпишнішого панства, бо ж воювати серед повсталого населення — це принаймні рискувати власним життям.
Хоткевич зафиркав і важко засовався в кріслі.
— Та хіба ж я проти? Хай пан комісар негайно напише такий наказ, ще й якнайсуворіший. Ми оголосимо його навіть сьогодні. Я давно вже збирався, та на всі дрібниці не вистачає часу...
В цю мить хтось поквапливо рвонув завісу намету, і без попередження влетів пан Гнівош з заляпаним багнюкою розвідувачем.
— Турецьке військо за двадцять миль від нас! — пролунав у раптовій тиші голос розвідувача.— Татари з черкеським проводирем Гусейн-агою напали на козаків. Бій тривав кілька днів. Напад відбито, але один з козацьких загонів відокремився від війська і під шаленим наступом Кантемира-мурзи кинувся в гори і заховався в печерах. Турки підтягли гармати. Три дні відбивалися козаки, а потім з героїзмом кинулися на ворога і загинули всі, як один.
Мовчали пани і, не змовляючись, вперше за час існування Речі Посполитої, підвелися, шануючи пам'ять невідомих людей, що загинули як герої, і тихо стало в наметі, тільки висвистував і клекотів подих Хоткевича від нового астматичного припадку.
— Дайте мені свіжих коней. Мої знесилені. Я їду до Бородавки, — розрубав тишу голос Сагайдачного.
Триденний дощ розситив чорноземлю в рідку липучу кашу, де коні загрузали по коліна. Парке, тепличне повітря стоїть над мокрими городами з пізніми динями і кавунами, що чудом вціліли від голодних жовнірів. Голеними мертвими черепами вилискують вони на землі. Обідране соняшничиння та кукурудзиння мокрими мітлами теліпається коло хат. А далечінь заступають тумани. Сірі, каламутні, підповзають вони з усіх боків і брудною ватою залягають по балках і улоговинах.
Майорять і блимають з боків придорожні дуби й тополі, фігури й кам'яні баби по роздоріжжях. Копита масно чвакають у багнюці, і дрібненька мокра курява обсипає обличчя й волосся.
Вже п'ять годин триває невпинна скачка. Надійний молдаванин-провідник мчить спереду. Дощ точиться невпинно, і коні ледве дихають. Ротмістр Молодецький з легкою польською кіннотою підморгнув своїм і підострожив коня, щоб бути ближче до провідника. Не звик він довіряти чужій людині, а Сагайдачний опустив повід і замислився. "Вельможний пан гетьман..."
Он як шанує його коронний гетьман, та й король майже обіцяв йому булаву, коли повернеться він з походу. Аби тільки перемога. Блискуча і блискавична. І тоді...
Королівське слово. Слово честі рицаря і монарха. Адже ж не жартують такими речами! Старий і кволий вже король, та королевич Владислав не зрадить свого батька. Ще під Москвою надіслав він йому гетьманську булаву, отже, вся справа лише в перемозі, і на шляху його цей нахабний п'яниця, цей голотський трибун...
Пан Гнівош та інші їздили до Бородавки три рази з наказами коронного гетьмана і встигли, поки сідлали коні, розповісти Сагайдачному чимало важливого. Козацьке військо не має харчів, нема в нього пороху і куль. Ну, що ж! Тим краще! Кожна помилка Бородавки — козир проти нього. І, зваживши і оцінивши становище, Сагайдачний написав кілька рядків Харлику Свиридовичу, Дорошенкові, Кизимі і Яну Костржевському — і наказав негайно приставити їм листи, хоча б ціною загибелі кращих коней...
Густішали тумани. Здавалося, ніби розсякла, прохолола земля дихає в небо сірою парою. Дорога повільно спускалася у долину. Назустріч клубочилося біле молоко, ріденько розбовтане у повітрі. Зустрічні дерева раптом виступали з небуття, пропливали повз вершників і танули десь позаду. Пахло мокрим листям, баштанами і димом. Провідник мчав cпepeдy, напіврозтанувши у тумані, і незабаром навколо вершників звелися густі ліси. Вони їх не бачили, але вгадували з лункого відгуку кінського тупотіння і з того, що де-не-де лапате гілля раптом замикало над головами шарудливе склепіння. Провідник хвилювався: вiн або мчав уперед, або притримував коня.
— Чи не заблудили ми часом в тумані? — наблизився до нього Сагайдачний.
— Трохи помилився, — признався молдаванин. — Пригадуєте роздоріжжя біля криниці? Треба було взяти ліворуч... Не роздивився в тумані..
— Ну, так повернімось, поки не пізно.
— Ні, не варт. Тут є перехресна стежка, — відповів молдаванин і підострожив коня.
Двічі спішувалися вершники і давали коням перепочити. Вони не розкладали вогню і, стоячи, сьорбали з фляжок горілку та заїдали скибкою хліба.
І знов шалений гін розсяклою, грузькою дорогою. Ліс стоїть навкруги загадковий, невидимий і мовчазний. Тільки вгадуєш його з вузлуватих стовбурів або з чорного полоза гілки, що де-не-де висувається з каламуті. Коні спотикаються на корчах. А зверху все точиться й курить холодна мокра курява.
Раптом шлях розширився. Щезло коріння, і стовбури, і потворні хоботи гілля. Густа сіра каламуть без плям і тіней обступила вершників, в обличчя війнуло вітром, і вони зрозуміли, що вибралися в степ.
Сутеніло. Темнішала туманна пара. Вона або огортала їх стіною, або коливалася і бігла повз них юрбою привидів, і незабаром в далечині заблимали, зазолотавилися пухнасті крапки вогнів.
— Табір! Ваш табір! — полегшено зітхнув молдаванин. — А я вже думав, що ми заблудили.
Сагайдачний підострожив коня. Кінь поквапливо місив масну багнюку. Вогні зростали, розступалися бурштиновим розсипом. Почулося тупотіння стриножених коней, горлові вигуки.
— А гей-гей! — крикнув Богдан Балика. — Здорові були, панове-молодці!
Люди біля найближчого вогнища звелися на ноги, і тіні їх заколивалися в тумані велетенськими безформними потворами. Пронизливий свист розсік повітря, і горлові вигуки, знайомі козакам з нічних нападів і сутичок з татарами, виповнили туманні присмерки.
— Татари! — здушено крикнув Сагайдачний. — Назад!
Шаленим чвалом мчали коні, видиралися стрімким схилом і зривали, виколупували копитами кущики трави і чагарника. Сагайдачний не оглядався. Праворуч і ліворуч тупотіли чиїсь коні, не видимі у темряві. А позаду тріщали постріли. Стріла ковзнула по тремтячій шкурі коня і подряпала йому шию. Друга пробила Сагайдачному рукав і вп'ялася в руку над ліктем. Сагайдачний видер її з руки, наче кліща, і припав до кінської гриви.