Наче вихор зірвався в юрбі.
— Вірно!!!
— Щоб данинами не сушили!
— З хат не виганяли з немовлятами! — І щоб "слободи" відстрочили!
— До реєстру повписували!
Бородавка зблід. Bін обернувся до Сагайдачного і щось намагався сказати йому тремтячими від люті губами, але юрба так ревла, що ані Сагайдачний, ані Борецький не почули його.
А сотні голосів гриміли бурею:
— Так і перекажіть королеві: виріжемо всіх до ноги, якщо обдурите!
— Хай не роздаровує наші землі панам!
— Геть панів з Дикого Поля!
— Бо ж подолаємо турків і їх не помилуємо, — надсаджувався Юрко Шибеник і з гострою насолодою пригадував, як порахувався він з Долівою-Ясенським. Сагайдачний стояв на барилі, і очі його хижо блищали. Він відчував, що видер грунт з-під Бородавчиних ніг, але треба було закріпити свою перемогу, а це мусив зробити хтось інший. І ось, ніби вгадавши його думку, став поруч з ним Петро Одинець. Знаком попросив у юрби слова.
На Бородавку він і не дивився, наче той був другорядний козак, на якого можна не звертати уваги. Але юрба зрозуміла, що Одинець має сказати щось важливе, і вже замовкла сама.
— Вірно сказав наш славетний вояка Петро Конашевич, — залунав голос Петра Одинця. — Спасибі йому за щире та розумне слово. Бити турків треба, але й шаблі свої з головами за дурничку віддавати не варт. Хай же їдуть наші обранці до Варшави і вимагають у короля і у сойму універсалу і незламного тривкого закону, за якими не можна чіпати козаків ані на хуторах, ані по містах і містечках, ані десь на селі, ані по староствах і крулевщизнах. А тому, що Петро Конашевич подав нам таку розумну пораду, хай їде він з кількома товаришами здобувати нам право і волю. Вірно кажу я, панове товариство, чи ні?
— Вірно!!! Вірно!!! — пролунало з кінця в кінець широкої лісової улоговини.
— Ну, то й кидайте, панове, шапки, якщо згодні, — відповів Одинець і перший шпурнув свою шапку в повітря.
Незліченною зграєю чорних граків шугнули в небо і впали в юрбу кошлаті чорні шапки. Навіть ченці і біле духовенство забули чин і звичай і кинули догори свої каптури, підкапки та камилавки.
І лише тоді, ніби згадавши щось значне і важливе, розкрив Сагайдачний кипарисову скриньку з патріарховою грамотою, витяг згорток ясно-жовтого маслянистого пергамeнту, побожно поцілував його і високо підніс над юрбою. З м'яким шелестом розгорнувся і впав до землі пергамент і ледве помітно заколивався від теплого вітерця з Дніпра.
Гучно, повільно і урочисто читав Сагайдачний тріпотливий пергамент. Написана була грамота по-грецькому, але стільки разів перечитав її дорогою Петро Конашевич, що знав її мало не напам'ять, і не стільки читав, як вільно переказував її, хапаючи очима грецькі літери, дещо проминав, а дещо підсилював і підкреслював.
Патріарх Теофан благословляв військо козацьке, закликав його боротися з ворогом хреста, що кров'ю і мечем ширить закон Мохаммедів з кінця в кінець землі. Розповідав про те, що в Туреччині навіть одвічні й природні султанські підданці Христової віри позбавлені прав і сплачують подвійні, а іноді й потрійні податки, і крім того на них накладають окремий податок, як на невірних.
А військовим полоненим або відрубують голови, або забирають їх, як державних рабів, на галери і в каменярні, де ніхто нe виживає більше, як п'ять-шість років. А на цей раз наказано війську султанському залишити за собою пустиню і винищувати населення аж до немовлят у череві матері, а тому, в ім’я віри святої і власного порятунку, — хай б'ються козаки до останньої краплини крові, до останнього подиху.
— От гади! — здригнувся Данило Корж, пригадавши найжахливіший рік свого життя — на турецькій галері.
І цей спогад заступив, розчинив у собі ненависть виписчика до Сагайдачного.
А Сагайдачний згорнув патріархову грамоту, поклав собі на голову, і голос його пролунав м'якою оксамитовою нотою і навіть ледве помітно здригнувся, коли спитав він принишклу юрбу:
— Ну, як же воно буде, панове? Чи підемо ми боронити віру свою, як благословляє і радить нам святий патріарх?
Здригнулися козаки і приглушеними від хвилювання голосами разом відповіли:
— Підемо, батьку! До смерті боронитимемо. І за землю рідну, за віру на смерть стоятимемо в бою!
Королівський посол Бартоломей Обалковський вислухав постанову козацького війська, сплатив йому гроші за минулі роки і дав значний завдаток за перші три місяці походу, і, поки Іов Борецький та Петро Одинець з Єзекіїлом Курцевичем писали відповідь королеві, обмірковуючи кожне слово і кожний зворот, — довго сперечалося військо, як розподілити королівські гроші, потім вибрало для походу сорок тисяч добре озброєного кінного війська і розійшлося по домівках готуватися до виступу, коли тільки прийде відповідь від короля.
Бородавка ходив, як опльований. Гетьманська булава залишалася у нього, але якось так воно сталося, що Обалковський розмовляв з ним, як хазяїн із наймитом, і завжди й неодмінно в присутності Петра Сагайдачного. Він чемно називав Бородавку паном кошовим Запорозького війська, а не гетьманом, і спочатку питав поради у Сагайдака, а вже потім звертався до нього. Та й голота дивилася на Бородавку з погано прихованим презирством і глузуванням:
— Дурень! Пропустив таку нагоду!.. — ніби говорили ці погляди і пекли Бородавку червоним залізом.
Проте Обалковський був задоволений наслідками своєї місії.
— Принаймні добилися того, що нам треба, — покручував він сивуватий вус. — Допомогла і грамота цього чорного грака, що висвятив їм єпископів. Недурно витратили ми на нього стільки грошей.
— А багато? — поцікавився ксьондз Оборніцький.
— Кілька сотень червінців, — знехотя ронить Обалковський. — Але не раджу пану ксьондзу про це розводитися... Щиро кажучи, ми боялися, що через баніцію, накладену на цих хлопських архієреїв, він відмовиться й говорити з нами. На наше щастя, золото робить найгіркіші пілюлі легкоуживаними.
— Але чи не здається вельможному пану, що цей Сагайдак зайняв досить двозначну позицію? Його промова нараді була суто ворожа короні.
Обалковський розреготався:
— Вважаю побоювання пана ксьондза за цілком зайві. Сагайдачний надто відданий короні, і ця відданість корисна йому. Він бив Бородавку його ж зброєю. Ну, а такий спосіб ухвалює і стратегія, і діалектика [313]. Як бачите, він досяг своєї мети і, слово гонору, незабаром він знов буде єдиним гетьманом війська козацького.