— Гу! Гу! — лунко вигукували вони й кололи себе ножами і кинджалами, в нестямі фанатичного екстазу знову кpyтилися дзигами і розвівали у повітрі розкуйовджені бороди і халати.
За яничарами йшов загін малоазійської кінноти на розкішних конях, потім араби і бедуїни в білих бурнусах і таких же чалмах, спaгi, булюки і велетні-солахи, зібрані з усіх кутків Оттомaнcької держави.
І за ними рушив у дохід сам падишах в білому оксамитовому каптані на золотій кольчузі і сніжно-білій чалмі, перехоплений двома егретами з пір'я білої чаплі, які мали право носити тільки султани і хани османської крові.
За падишахом, стримуючи баских сніжно-білих коней, мчали баші і аги, візири та інші вельможі, командувачі туманів [296] та тисяч або цілих племен — від забарно-спокійних феллахів [297] до чорно-коричньових друзів, нубійців та арабів, від сірійців і албанців, болгарських гайдуків та греків в газових спідничках і вишитих золотом безрукавках до струнких чорногорців, черкесів і босняків.
Гущавина списів і бунчуків, прапорів та корогов зибучим гаєм линула на північ, як кригоплав, як вулканічна лава.
З усіх боків стояли юрби цікавих і родичів, що відряджали воїнів у похід. Молитви, сльози, зітхання й прощальні вигуки змішувалися з лункою командою, ревом верблюдiв, іржанням коней, тупотінням ніг і копит, з військовою музикою і вигуками дервішів.
На роздоріжжі зібралися цехи з прапорами і ознаками свого ремества, — виснажені і запорошені курявою, бо вже три дні невпинно ходили вони стамбульськими вулицями з войовничими й патріотичними вигуками. Вони втомлено вимахували руками і охриплими голосами посилали загрози і прокльони Ляхистанові і лише де-не-де запалювалися справжньою живою цікавістю і здивуванням, коли проходив повз них темно-сірий велетень слон з важкою мортирою на спині або загони вчорашніх повстанців з Сірії і найдальших кутків Малої Азії, приваблені обіцянкою прощення і навіть винагороди за священну війну.
І дійсно, чудернацькі були ті загони. Після струнких яничарських шерег і могутньої зибіні кіннотників-спагі вони задавалися чи то мандрівними штукарями, чи то ордою доби великого переселення народів. Одні з них ішли або їхали верхи, напівголі, обвішані амулетами і талісманами, строкаті від барвистого татуювання або візерунків, наведених фарбами на засмаглі й кістляві тіла. Інші мали довге волосся, розкидане по спині і плечах, і, замість зброї, велику палицю, наче голоблю, викручену з гарби, на якій теліпалися строкаті стрічки. Верблюжі кістки "на щастя" гойдалися біля їх стремен, звірячі шкури та пір'я прикрашували їх спини і голови. Ішли вони до Стамбула і, позначаючи свою путь грабунками і душогубствами, прийшли до султанського війська такими ж фантастично чудернацькими дикунами, якими були в рідних пустинях і рідних горах.
А війську ніби й не було кінця. Йшли піші й кінні, їхали ослами, одногорбими і двогорбими верблюдами, мулами і навіть буйволами. У глядачів йшла обертом голова від цього безкрайого струмування облич та озброєнь, рогатих і безрогих морд, від команди, войовничих співів і вигуків, барабанів і бубнів, пронизливих сурм і рогів, і тупотіння мільйона ніг і копит, що розтерли на дрібний порох шляхову землю, яка тепер підіймалася у повітрі сіро-жовтою хмарою куряви, сушила горла, очі, вуста.
Давно знеслося пекуче сонце у зеніт. Давно тіні втиснулися і заховалися від нього у найглибші щілини, під дахи і гратчасті балкони. Давно південна спека випила світанкову свіжість, і безхмарний день весняного місяця дмумажиль-ахира звернув із півдня на захід. А військо все йшло і йшло у гуркоті гарб і гармат, у ревінні верблюдів і тупотінні коней, муканні буйволів та волів. Коли ось раптом день став тьмянішати. Здригнулося військо, і всі голови підвелися до неба.
Сонце швидко згасало. Коли глянути крізь муслін чалми або жіночий прозорий серпанок, від нього залишався тоненький серп, та й його перегризали вже зуби жахливої чорної тіні, що ніби ковтала його вогняний серп. Заревли осли і верблюди. Завили собаки. Заверещали діти в юрбі. Злякані воїни репетували, або брязкали зброєю, щоб відбити сонце від темної сили. А дервіші всіх шести орденів закружляли ще несамовитіше і заволали пронизливими гугнявими голосами:
— Гу! Гу! Геть від сонця, шайтане! Віддай нам світло й день!
А сонце вже зникло, і там, де воно тільки що сяяла, ледве помітно мерехтів прозорий блакитнувато-зелений вінець. На небі, в зеніті, тьмяно заблищали сузір'я. Вздовж обрію низьким колом замкнулася зоря неприродного, зелено-брунатного відтінку. І раптом зірвався холодний вітер, наче війнуло на військо подихом смерті й одвічним холодом міжпланетних просторів.
Вили собаки, билися у запрягах мули, волали люди. А дервіші шалена крутилися дзигами і щось кричали пронизливо й лунко.
Прозорий і примарний німб сонячної корони раптом розірвався. Спалахнула вогняна бризка, за нею ще кілька, і люди враз примружили очі від сліпучого світла. Вогняний місяць вже плавав у височині, і день вступав у свої права під несамовиті зойки дервішів.
— Гу! Гy! Моліться, правовірні! Тільки молитви праведних рятують від загибелі сонце!
І збирали у подерті халати, у пригорщі й мисочки дрібні монети зляканої і вдячної пастви.
І тоді з мінаретів позаміських мечетей раптом полилися співучо-прозорі звуки азану. І військо стало на молитву обличчям до Мекки, дякуючи аллахові за те, що сонце не загинула у надрах одвічного мороку і небуття.
І хоча дервіші і ворожбити ордену Мевлеві і ордену Джевлеті вимагали, щоб падишах зупинив військо, бо всі справи, розпочаті в день затемнення сонця і в три наступних дні за ним, закінчаться нещасливо, — вирушило далі Османове військо, заколивалося й посунулося на північ тисячоногим безкраїм потоком, як лава вулкана, як сарана,що знищує все живе. До дна випивали вони колодязі й криниці, витоптували поля, сади, городи, винищували птахів і худобу, вирубували на багаття гаї та ліси, гвалтували жінок, забирали гарби та коней, і пограбовані, знесилені люди посилали їм навздогін не побажання перемоги й слави, а прокльони і плач.
Повільна і гойдлива хода верблюда вколисує Гюль-Хуррем. Над її головою блакитний намет з блискучими золотими китицями й френзлями, з довгими завісками, що охороняють її від сонця, поглядів і куряви. Дере в горлі. Болять очі від весняного сонця. До запамороки пливуть праворуч і ліворуч смугляві горбоносі обличчя, зливаються в строкату зибінь. Від вигуків на пошану султанові, від брязкоту зброї і від спеки голова її іде обертом, заплющуються втомлені очі, і султана починає куняти.