— Оце дійсно, — підхопила старшина. — Дай пороху понюхати, а не від бою тікати на сором і ганьбу людям.
Сагайдачний підвів руку.
— Тихше, панове. Ви маєте рацію. Не пророкуй нам поразки, отче святий. Не про це я казав, а тільки радив помацати грунт, чи можна розраховувати на підтримку з боку східних кордонів. Що Московщина ближча нам від Варшави, в цьому кир Єлисей має рацію. Але ж я зовсім не збираюся капітулювати. Я хочу бути обачним і не залишити жодної можливості невикористаною. Ніхто з нас, йдучи в бій, не думає, що його поранять. А проте кожен з нас не тільки готує шаблю й пістолі, але й корпію та шматок полотна перев'язувати рану.
— Так що ж ти нарешті надумав? — урвав Созон.
— Поки що — надіслати цареві посольство, запропонувати йому нашу службу на кресах. Адже ж допомагало йому козацтво під час війни з кримчаками. Для годиться надішлемо йому кілька мурзаків з останнього перекопського ясиру, а боярам з дяками позолотимо язики та долоні. А головне, треба рознюхати, що там чути, чи справді збираються вони знову воювати з панами, бо ж Польща ще й досі не визнає молодого царя Михайла і образливо кличе його попеням, а королевич Владислав все ще мріє про московську корону. Треба також помацати грунт, чи не прийме нас Москва у повне підданство. Коли вони на це пристануть — буде в нас багато вільного часу добре обміркувати, на яких умовах єднатися.
— А-а... Оце діло. Довідатися та пронюхати не завадить, — заспокоєно тріпнув оселедцем Созон.
Богдан хотів знов щось сказати, але Созон виразно наступив йому на ногу і просичав на вухо:
— Мовчи вже! Не заважай розумним людям.
А Сагайдачний звернувся до Одинця і чемно вклонився:
— А тобі, пане Одинець, доведеться поїхати до Москви. Ти ж добре знаєш по-руському. Отже, готуйся, друже, в далеку путь. Зайди до мене завтра. Ще раз все з тобою обміркуємо, бо ж час дати пані Галшці відпочити, — додав він і почав прощатися.
Осінній степ — пустинний, рудий, непривітний. Запорошений ковиль здалека нагадує отару брудно-сірих баранів. Сухий бур'ян стирчить на курганах рудою щетиною, а холодні буйні краплі роси блищать у павутинні уламками битого скла.
Медже дивиться в далечінь. Над обрієм залягла гірським кряжем смуга хвилястих хмар. І здається Медже, що це кримські гори.
Втекти! Втекти з цього клятого хутора на сонячний південь, де нема жахливої зими, де земля злітає до неба кам'яними бурунами скель, а не розливається плоским зеленим озером, в якому потопають поодинокі, загублені по яругах і улоговинах хутори.
Дзвінкий гаркавий поклик долинає з неба, по-осінньому світлого і скляно прозорого. Медже підводить очі. Журавлі. Летять у вирій трикутним ключем. Попереду вожак. Витягнуті довгі шиї з гострими дзьобами. Відхилені ноги. Все тіло — поривання вперед. Дзьоби і груди ріжуть повітря, і швидко й рівно пливе під ними спорожніла пожовкла земля.
Медже до болю в потилиці відхиляє голову і безпорадно простягає до них руки.
Безкрила. Безпомічна.
Земний хробачок, якому довіку заказано путь у надхмар'я. Тільки уві сні виростають за спиною потужні крила. Тільки уві сні мчить вона в ту прекрасну, недосяжно далеку країну, де опівдні стоїть високо над морем сліпуча жар-квітка і де простягають правовірні до неї долоні під час намазу.
Медже проводить очима журавлиний ключ і, коли зникає він за імлистим обрієм, де хвилями коливається розпалене сонцем повітря, ще довго стоїть на кургані, обвита степовим вітром, — струнка, тоненька і тужносамотня, наче тополя на роздоріжжі, потім хилить голову і тихо-тихо повертає до хутора.
У Харлика Свиридовича — гості. Заїхав мимоїздом Бурдило з Кизимою.
Бурдило розповідає, що поблизу його хутора двічі з'являлися ногайські загони, покрутилися в степу, наробили тривоги і зникли.
— Обдивилися, обнюхали кожен кущик, наче розвідувачі перед війною, — стурбовано каже старий і, за своєю звичкою, застромлює два пальці у мочулясту борідку. — Я звів на ноги сторожу на могилах, підсилив її: де двоє стояло, там зараз п'ятеро. І діжки від "фігур" наново осмолив, і паклю перевірив: не дай боже десь підмокне та й не горітиме.
— Ну, а що чути за турків? — питає Свиридович, стурбований і схвильований новиною.
— Та що ж... Чекати треба їх навесні...
— Авжеж, — ніби прокидається Свиридович. — Ну, що ж, дамо Османові понюхати пороху. Але все ж таки, що це за татари були? Звідки йшли? В якому напрямку? — розпитує він, а сам міркує, що робити з своїми отарами і табунами, коли справді ногайці крутяться десь в околицях.
В суміжній кімнаті Медже готує вечерю. Вона чує розмову, не все розуміє, але магічне слово "татари" вражає її. Руки їй тремтять від хвилювання, і вона, мало не випускає цілу пірамідку тарілок. Вона підкрадається до дверей і жадібно прислухається. Але тепер розмова точиться про щось інше, і Медже відходить від дверей, так і не довідавшись ні про що.
За вечерею гості сп'яніли. Свиридович посадив Медже за стіл і гучно реготав тому, що Бурдило дивився на бранку масними очима.
— Ач, як його, старого, розібрало! Зачекай, братику: от потягнуть тебе на тому світі до пана Люцифера та й почнуть підсмажувати на сковороді, як карася. Тільки пробач: сметанки вже не піділлють, бо ж пани дзябли не їстимуть такої старої підошви, як ти. Підсмажать — та й викинуть.
— Ну, ти не дуже той, — індичиться Бурдило, вишкіривши свій єдиний жовтий зуб. — От візьму та й завезу твою татарочку, а влітку ще й у куми покличу.
— О, так-то буде бардзо добже, бо в пана Люцифера стане одним грішником більше.
— Tьxy! — плюється Бурдило. — Підеш до мене, татарочко?
— Я не хочу до тебе, Бурдило, — хитає головою Медже і з жахом і огидою відсувається далі.
Свиридович гучно регоче і ляскає cтaporo ласуна.
— Пий краще, чортяко. А ти, Медже, біжи до льоху та наточи нам меду холодного, — втручається Кизима, щоб дати їй змогу зникнути.
Медже вдячно зиркає на нього повними сліз очима і вислизає з покою. По мед біжить стара баба Палажка, а Медже замикається в своїй хатині і сидить у пітьмі, щоб п'яні гості, бува, не вдерлися до неї без запрошення. Повний місяць стоїть по-осінньому високо і світить яскраво. Кутки хати втопають у тіні, на долівці чорними хрестами лежить тінь від рами, а над нею срібною муттю парують місячні присмерки, і в них нерухомо вирізьблюється спорожніла колиска. Медже дивиться на неї і гірко, беззвучно ридає.