— Хто б міг подумати, — розповідав захоплено Созон, — що цей шибеник Тишко Хлинський та Терешко Немирич з своєю ватагою зроблять велике діло! Навіть свиней повипускали і забрали награбоване сало і кожухи. Ось вам і бешкетники! Ось вам і базікали!
— А гроші?!. Забрали не тільки зібране, але й власні гроші Оклінського.
— І добре зробили! Щоб було чим горло собі промочити за вічну муку його душі та пом'янути його міцним словом, як належить сміливим гульвісам.
— Ще й палю осикову у могилу забити, — додавали інші.
Торг іде весело і по-святковому легко. Ніхто не торгується, не лається. Ніби настало якесь свято. Ніколи ще жебраки не збирали такої щедрої милостині. А весняне сонце сліпуче сяє над димчастою синню поводі. Широко розлився Дніпро. Ледве видно на обрії синю смужку протилежного берега, а затоплені острови ледве позначаються торочкою з рудих дерев. Пальові хати Труханова острова наче пливуть рікою. Крилом білої чайки майорить в далечині парус і тане в блакиті. А небо, високе, яскраве, повне пінявих хмарин, сміється весняним сонцем, все перекреслене набряклим гіллям у смолистих вузликах бруньок. Крячуть граки. Метушаться над торішніми гніздами, наче старими козацькими шапками, позакиданими на дерева. Лагодять їх, носять у дзьобах суху солому, пір'я, хмиз. Повільно ремигають випряжені воли, поводять опуклими воложними очима, тупотять коні, чудово пахне дьогтем і сіном, бруньками і водою, рибою і свіжим хлібом.
Мотря стоїть з сапетами бубликів і в сотий раз розповідає, як потягли її на Біскупичі, як відібрали дідусів кожух, і як звільнили її вночі невідомі парубки.
Коли раптом вибігає з братської брами скривавлений школяр без шапки і з пронизливим криком кидається до базару:
— Рятуйте! Рятуйте!!!
Вмить навколо нього завирувала юрба.
— Рятуйте! — розпачливо волає він. — На школу напали єзуїтські колегіанти! Б'ють наших! Шматують зошити, книжки! Ламають парти, ікони! Рятуйте!
— Що? Що? — натискують цікаві.
Але крамарі, майстри і різні гульвіси вже мчать на допомогу, і нашвидку видирають голоблі з возів, кийки та дошки з парканів, вимахують батогами та шаблями.
На дворі біля школи справжнє бойовище. Єзуїтські колегіанти з фанатичною люттю трощать і нищать усе, б'ють вікна, ламають рами і двері; шматують карти і книжки і шпурляють їх у багаття. Учні одчайдушно захищаються. Б'ються кулаками, дзигликами, камінням, мисками, ціпками, шпурляють цеглинами з риштування нової мурованої церкви, що будує італієць Браччі на кошти Петра Конашевича.
Але колегіантів більше, ніж школярів, і вони майже дорослі. На чолі колегіантів — син Галшки Гулевичівни, Михайлик. Він озвірів від люті і спраги помсти. З невимовною насолодою трощить він свою колишню в'язницю, де так довго і грубо чавили його самолюбство. Він пам'ятає тут кожен куток, і з кожним з них зв'язаний якийсь образливий спогад. Він зчепився з своїм запеклим ворогом, товстим крамаренком, і звалив його на землю. О, який він вдячний єзуїтам: вони навчили його фехтування і боротьби! І тепер сидить він верхи на своєму ворогові і душить його з люттю голодного хижака.
Лунко і моторошно вдарили на сполох. Це Петрик Балика збіг на дзвіницю і кличе допомогу, а Юрасик невпинно шпуляє в юрбу цеглину за цеглиною. Дзеленчать шибки під ціпками колегіантів, кількох школярів тяжко поранено. Один конає під ворітьми. А на дворі вже перегукуються міщани, перекупки, поспільство, козаки і човнярі з перевозу. Не сплять і єзуїти. З Біскупичів мчить біскупська челядь і служки костьолів, міщани-католики та уніати. Бійка школярів перетворюється на міське бойовище.
На базарі поквапливо зачиняють крамниці. Перекупки мчать завулками, налякані євреї ховаються по хатинах. Бойовище, наче пожежа, перекидається на базар і на площу — до магістрату. А з Куренівки поспішають козаки на допомогу своїм. І коли братство було звільнене від громил, вибухнув єврейський погром.
До вечора клекотіло місто в крові, ненависті та вогні, і тільки темна ніч загасила людську лють. Ридали євреї, затуляючи зяючі вікна дошками і соломою, замітали закляклими руками глиняні черепки та пір'я і, схлипуючи, кутали у дрантя голодних дітей.
Наляканий подіями, реб Аврум Шмойлович щедро обдарував свою охорону з польських драбантів і до ранку частував їх у своєму палаці медом і справжнім іспанським вином. І до світанку його служниці потай годували об'їдками своїх одновірців, ховаючись від суворого хазяйського ока.
— От здорово! Тепер пам'ятатимуть. Більше не полізуть до нашого братства, — казав Причепа, вкладаючись спати. — Задали ми їм чосу. І єзуїтам, і домініканцям — усім. Біскупові всі шибки повибивали. Трьох уніатських попів вкинули до колодязя. А їх парафіян на ліхтарях порозвішували.
— А навіщо ж дідуся Лейзера на смітник викинули? — питає маленька Пріся.
— Якого Лейзера? Та що воно плутає!.. Адже ж він наш цеховий. Хто його чіпатиме? — знизує плечима Причепа.
— Та їй-бо ж, татуню! Мама нас з Орисею не пускала на вулицю, щоб нас, бува, не забили. Так ми й побігли на городи біля Йорданщини. Дивимось, аж ось старий Мойше і Іцек, що біля синагоги з paбином живуть, та ще якісь люди принесли щось таке велике-велике і кинули у балці на смітнику, потім одразу пішли геть, та так швиденько-швиденько. А Орися й каже: "Нумо подивимось, що це вони кинули". Побігли ми, а це ж старий Лейзер зі Львова. Синій-синій, і зашморг на шиї. Орисенька налякалася, плакати почала. Я хотіла тобі розповісти, та мама нас замкнула до хати, щоб ми не бігали.
— Хм!.! — почухав потилицю Хома. — От так заковика!.. Та ти, мабуть, не роздивилася? Мо, це й зовсім не Іцек з Мойшею були? — розгублено розпитував Хома. — І, мабуть, зовсім не Лейзер?
— Та їй-бо ж Іцек! От спитай Ориську. А дідуся Лейзера ми добре знаємо, бо ж ми з його онуками – Рейзею та Соркою — завжди гралися. Знаєш, ті, що взимку померли?
Причепа остаточно збентежився;
— Чорт зна що!.. Спи, дзиго! Завтра треба довідатися.
Та довго не міг заснути цехмістер. Лейзєрова загибель його приголомшила більше, ніж бійка у місті. Мимоволі пригадав він братський канун і моторошну сповідь старого майстра. Він лежав на спині, курив, пускав у стелю кучеряву цівку диму, зітхав і чухався, а вранці покликав діда Омелька і Павла з Остапом, і всі разом рушили на розшуки.