— Що це означає, Гасане? — схвильовано спитала вона.
— Хай захистить тебе аллах з Мохаммедом, пророком його, — молитовно підвів долоні Гасан. — Не лякаю я тебе, божественна мушле, в якій стигне перлина роду Османів. Але є на світі закон, а закону скоряється усе живе. А за цим законом старіший в роді Османовому оперізується мечем предків, а в падишаха — шість братів, і кожен з них старший від твого сина.
Ноги підломилися у Насті. Вона схопилася за різьблене підвіконня і довго мовчала.
— Але чому ж, — заговорила вона нарешті, — падишах ніколи не говорив мені про це?
— Не знаю, мудра господине і володарко. Якщо ти не ймеш віри моїм словам, спитай муфті Есаада, спитай ходжу Омер-ефенді, спитай великого стамбульського каді, — кого бажаєш. Я, вірний раб твій, мушу застерегти тебе проти каверз старої султани. Наш милостивий падишах даремно відступив від стародавнього звичаю і, оперізуючись мечем предків у мечеті Еюба, не наказав скарати своїх братів, як це робили султани минулих століть. Тоді були вони неповнолітні, а зараз вони підросли, і син султани Кьозем міг би навіть сьогодні оперезатися, коли б невблаганна доля урвала життя нашого падишаха.
Настя слухала і мовчала. Кожне слово Гасана падало їй у мозок льодовим каменем, стискало серце жахом, наче біля ніг її раптом розкрилася прірва. Життя, що за кілька хвилин здавалося їй таким тривким і непорушним, виявлялося повним непередбачених небезпек. Отже ж, тоді і її кинуть у Босфор або надішлють до Ескі-сарая. Але тепер, ковтнувши влади і казкової розкоші султанського палацу, було б надто важко обмежитися нудним животінням в його мовчазних мурах.
— Що ж робити, Гасане? — простягла вона до нього руки, і в її тоні забриніла безпорадна дитяча розгубленість.
Гасан задоволено посміхнувся.
— Треба довіряти своїм вірним слугам і друзям, господине. Ти знаєш, що Назлі-ханум ненавиділа померлого падишаха і намагалася отруїти його. Але добитися смертної кари Назлі-ханум досить важко: вона — султана крові Османів, а не колишня наложниця падишаха. Проте я маю свідків. Їх твердження подіють вірно, як отрута гаспида, якою вона випровадила у могилу свого чоловіка.
— Хто вони? Я скажу падишахові, — схопила Настя за руку Гасана, за6увши двірський етикет.
Гасан самовпевнено розреготався.
— Е, ні, господине! Не такий вже я дурень, як ти гадаєш. За цю послугу мушу я принаймні стати капу-агою [239]. Я особисто розповім усе падишахові.
— Почекай, Гасане! Дай мені зрозуміти, розплутати... Я надто схвильована. Приходь до мене по обіді, — пробелькотіла Настя і пішла геть непевною ходою, наче хвора.
Що робити? Довіритися Гасанові або самій заговорити з падишахом? Братів він любить. Недурно помилував він їх у день свого оперезання. Вимагати їх смерті — значило рискувати всім. Самій залишитись у тіні і покластися на Гасана? Але де запорука, що згодом Гасан не зрадить її так само, як він зараз зраджує Назлі-ханум, з якою кілька років тому робив корисні справи. Проте заправив він небагато, а небезпека зростає, наближається щохвилини. І Любка вже доповідає, що кизляр-ага вчащає до Назлі-ханум... Адже не кохання вабить євнуха до старої султани...
І знов щось різонуло в грудях льодовим ножем...
В цю мить з-за кущів сірої мімози в золотавих гронах квітів вистрибнув широкогрудий вовчук, а за ним вибігла розкуйовджена дівчина в червоному ізарі. Побачивши її, Настя стріпнулася, і несподівана думка майнула у неї в голові.
— Іди сюди, — покликала вона.
Дівчина ступила кілька кроків і зупинилася.
— Не бійся! Іди сюди! Та ближче! — кликала Настя, і голос її бринів м'яко, без звичної владності.
Дівчина боязко наблизилася і схилила коліна.
— Приходь сюди завтра опівдні з обома вовчуками. Падишах хоче їх бачити. А коли він спитає, звідки ти і як потрапила до сералю, — розкажи йому, як Джафар-баша відібрав у вас останнє. Розкажи, як вас вигнали з саклі, як продали саклю, маслини — усе.
— Так, господине, але ж не один Джафар-баша був такий здирця, — урвала дівчина. — І Огюз-баша, і Фаргад-баша — всі однакові.
— Огюз і Фаргад давно померли. Навіщо плямувати пам'ять померлих, коли це не допоможе живим? Слухай, що я тобі кажу. Це ж на твою користь, — з усмішкою вкрадливості і нетерплячки пояснила Настя. — А Джафар-баша ще й досі живе у Діарбекрі і знущається з бідних людей. І падишах нічого не знає. Падишах — добрий, він забороняє башам хабарі, а баші дурять його... Тільки дивись, не згадуй інших башів і не кажи, що ви тікали до Факр-ед-Діна у гори, бо Факр-ед-Дін — зрадник і бунтівник. Кажи, що батько і мати померли, а ти знайшла притулок у родичів і жила в них, аж поки тебе не продали у рабство через Джафар-башеву пожадливість. Головне — не лякайся, кажи до пуття й до ладу. Пригадай заздалегідь, як і що було. Тоді падишах відпустить тебе на волю і дасть грошей. І ти повернешся додому і житимеш краще, ніж у дитинстві.
Дівчина підвела на Настю очі і вся засяяла такою вдячною і щасливою усмішкою, що Настя мимоволі всміхнулася і приклала палець до вуст, помітивши чорного євнуха.
Довелося Любці побігати того дня: її ганяли і до Алі-баші, і до ходжі Омера, і до шейх-уль-Іслама, і до Гасана. Про що говорила Настя з вельможами — не знав ніхто у сералі, але муфті пішов додому з грамотою на багатющий вакуф, Алі-баша поспішив до свого палацу і одразу надіслав падишахові у подарунок десять сніжно-білих арабських коней, а ходжа Омер довго ходив із кутка в куток, покручував вуса і, забувши звичну поважність, мугикав легковажну пісеньку франкських матросів.
Ранок минув у щоденних звичних турботах і справах.
Опівдні набігла хмаринка і бризнула на Стамбул недовгим весняним дощем. І золотава курява над містом розтанула у синьому сяйві неба. Повітря стало вогким, , свіжим і п'янким, як молоде вино. Був кінець лютого, початок весни. Пінії узялися світлою пухнатою зеленню нових паростків. Розквітало юдине дерево. Падишах милувався Босфором і задоволено посміхався, пригадуючи подарунок Алі-баші.
Біля альтанки, на гірці, вже стояла дівчина в червонім ізарі і намисті з мідних монеток на ремінці. Побачивши султана, вона розгубилася, впала навколішки і сховала обличчя в долонях. Опасистий Гасан, злякано відсапуючись, ховався за спину Алі-баші і не помічав, як розважає Гюль-Хуррем і візирів своїм переляком.