Та не лякають владної Гюль-Хуррем вири Босфору.
Вона мовчить. Мовчання є ознака згоди. І за кілька днів вирушає до Дамаска новопризначений муфті у сніжно-білій чалмі з золотою смужкою, а халебський каді збирається до Тебріза, і, вірний слову, приносить Гасан Насті важкий бурдюк грошей і скриньку перлин.
Минають дні, повільно ллються, як хвилі Босфору, що мчать у Ак-Деніз, темні хвилі Кара-Денізу. Скриньку за скринькою збирає Настя про чорний день, але так само кохає Осман свою єдину султану, і все рідше і рідше залишає сераль, і частіш кличе до нього візирів, муфті Есаада, старого вихователя свого ходжу Омер а та інших вельмож. Для годиться Гюль-Хуррем кутається у прозорий серпанок бруського газу і мовчки слухає їх доповіді, але всі розуміють, що не юнак Осман, а ця жінка тримає в своїх міцних руках державні справи і переплутані нитки політики.
Чи не до неї приходить щоразу мужній, стрункий і повний величі Алі-баша, великий візир, Гюзельдже, тобто красунь? Розумний він, Алі-баша, і хитрий. Вичавлює він золото з людей, як олію з стиглих маслин. Незчисленні хабарі пливуть до нього звідусіль. Казкові скарби скупчує він у своєму палаці на Петромі, а разом з ними росте до нього заздрість і ненависть інших вельмож. І, знаючи прихильність Османа до золота і його виключну скупість, надсилає йому Алі-баша коштовні подарунки і тим відхиляє від себе наклеп і скарги, а поруч із султаном щедро і пишно обдаровує дружину султана – Гюль-Хуррем.
От і зараз надіслав він їй у подарунок напівдику рабиню з Друзії [235], високу, струнку і смугляву дівчину з двома вовчуками, яких здобула вона десь у рідних горах і вигодувала так, що вони бігають за нею як цуценята, і шкірять на всіх білі ікла-цвяхи.
Побачивши вовчуків, гаремні жінки кидаються врозтіч, а дівчина регоче злим дзвінким реготом, теж вишкіривши білі зуби на обличчі тону недосмаженої кави.
Та Гюль-Хуррем не злякалася. Вона сміливо наблизилася до вовчуків, схопила міцнішого за зашийок, поляскала, попестила його, як цуцика, по шорсткій спині. І вовченя — широкогруде і сухоребре, але ще з м'якими, по-цуценячому незграбними лапами — лизнуло їй руку. Дівчина здивовано блиснула на Гюль-Хуррем вогняними чорними очима.
— Чого ти? — всміхнулася Настя.
— Він нікому не дозволяв себе чіпати, — відповіла дівчина.
І згодом спитала:
— Невже ти теж з наших гір?
— Ні, я з степу по той бік Кара-Денізу, — просто відповіла Настя. — У нас теж багато вовків.
Дівчина мовчки позирала на Настину діадему, на розкішну сукню з брижчатими рукавами і прорізами на грудях і не розуміла, чи то рабиня, чи господиня цього пишного палацу, бo ніколи такого не бачила на своїй скелястій сонячній батьківщині.
— А хто тебе продав сюди? — спитала вона не одразу.
— Мене не продано. Мене забрали людолови Ширинського бея, — всміхнулася Настя і опустилася на лаву альтанки.
— А мене продано з голоду, бо беглер-беї вимагають більше податків, ніж мають люди з маслин, із рижу та ячменю. А спробуй не сплатити податку — враз заберуть все до останнього горщика.
Настя насупилася. Ці селяни і верховинці завжди на щось скаржаться. Адже ж треба робити на свого падишаха! А проте чому не розпитати цю злісницю? Все може бути корисним при нагоді, і Настя не уриває розмови з смуглявою дівчиною у червоному ізарі [236] і в намисті з нанизаних на ремінець мідних, начищених до золотого блиску монеток.
— Так ти там і народилася у горах?
Обличчя дівчини раптом стискається, втрачає хижацьку пильність, стає безпорадно дитячим, а великі чорні очі наливаються вологою.
— Ні, — хитає вона головою. — Ми жили у долині Гюзельбахче, біля потоку. У нас були кози, був виноградник, садок. А в садку маслини. Багато маслин, і горіхів, і морви, де ми розводили шовковиків. А батько грав на дербуці [237] так, що пташки замовкали. Люди запрошували його на весілля і бенкети, і слухали його пісень, і плакали, і сміялися. І був у нас беглер-бей, старий хаджі Ібрагімбаша. Він теж любив бакшиші — і брав багато, але все ж таки можна було якось жити, а коли він помер — стало ще гірше, бо за два роки змінилося сім беглер-беїв, і кожен вимагав податок за цілий рік, тому що від попереднього беглер-бея не залишалося ніякого запису. А кожному беглер-беєві потрібні гроші, бо ж вони платять за призначення цілий бурдюк золота тутешнім вельможам і хочуть якнайшвидше повернути собі сплачене. Ох, ці вельможі!.. Тягнуть і з живого і з мертвого, а через них — стільки сліз...
— От дурницi! Хто це вигадує? — спалахнула Настя і обурено кинула недоїдений персик.
Вовчуки підвели голови і загарчали, а дівчина зиркнула на Настю обуреними очима.
— От пожила б ти у нас та подивилася б на власні очі... Чом ображаєш, не бачивши?! Сама рабинею була — знаєш, як воно бідній людині.
І, схопивши обох вовчуків, притулила до скронь їх голови.
— Та ну, кажи далі. Я пожартувала, — примирливо відгукнулася Гюль-Хуррем.
Дівчина і дратує, і зворушливо хвилює її. Мимоволі пригадує Настя, як викрали її з Каффи. Отак зиркала й вона очима зацькованого вовченяти на стару відьму Назлі.
— Соромно глузувати з нещасного, — докірливо зауважила дівчина і, випустивши вовчуків, сіла біля Настиних ніг, — бо ти не знаєш, як воно робиться. Ось я тобі розкажу. Вони призначають сплату податку, коли маслини знято з дерев, а опряди шовку вистигли і чекають на розмотку. Так чесні беглер-беї відстрочують сплату, аж поки олію не буде збито і очищено, а опряди розмотано і шовк готовий на прядиво. Тоді його можна продати і сплатити все. А наші беглер-беі вимагають грошей негайно. А де ж їх узяти бідній людині?! І тоді приходять спагі з мудирами і забирають усе, і продають за півціни крамарям, а крамарі дають бакшиш мудирам, щоб вони нічого не відстрочували бідним селянам. От і батько не міг сплатити. Тоді забрали наших кіз, і неочищену олію, і шовк, і наш одяг, і останній кунган на воду, і ножі для підрізування винограду. А потім продали нашу саклю. Довелося нам ночувати на дорозі, біля водограю. Довелося й жебрачити... Та хіба тільки ми!.. І наш сусіда Садик, і кривоносий дід Якуб, і Хатідже, удова шаповалова. Всіх повиганяли з сакль, і всі голодували і кляли беглер-беїв з мудирами. Пішла холера. Люди мерли, як комашня. Померла й мама, і всі, хто залишився живий, пішли у гори до Факр-ед-Діна [238]. Він обіцяв нам волю, саклі, хліб... От і пішли брати і батьки наші здобувати нам волю, а ми жили у печерах і пасли отари на полонинах.