Гофман кивнув головою. В свій час він справді подав Престо думку: заорендувати біля Сан-Франціско ділянку старого військового аеродрому і побудувати кіно, вірніше тільки проекційну будку та гігантський екран для демонстрування картин не лише ввечері, але й при денному світлі. В цьому своєрідному театрі під відкритим небом не було залу для глядачів, не було крісел і стільців. Глядачі могли в'їжджати в "зал" — на велику площу аеродрому — прямо в автомобілях і дивитися картину, не виходячи з них.
— Ця новинка, — говорив далі Престо, — повинна привернути увагу публіки і зробити рекламу. Але вона не врятує становища. До того ж такий театр доступний тільки власникам автомобілів, а ви знаєте, що я роблю ставку на малозабезпечений, трудовий люд. Довелося будувати великі закриті кінотеатри в найголовніших містах Америки...
Так, усе це знав Гофман, і Престо говорив йому про свої труднощі тільки тому, що підсумовував усе і ще раз перевіряв, де він допустився помилки.
— І ось баланс підбито. Сальдо — нуль, а робота не завершена, — меланхолійно закінчив він і запитально подивився на Гофмана, чекаючи його відповіді.
— Я передчував, — сказав Гофман. — Що ж тепер робити? Банки не дадуть нам допомоги, про це, звичайно, нічого й думати. Не знайдеться і такого легковажного приватного кредитора, який дав би гроші, хоча б і на лихварських процентах, для підприємства, що ось-ось розориться, на явно безнадійну, з його точки зору, справу. Отже, якщо ми хочемо вести далі боротьбу, нам треба знайти якісь внутрішні ресурси. У мене, звичайно, є особисті заощадження, але вони навряд чи врятують становище.
— Жодного цента я не взяв би з ваших заощаджень, Гофман, хоч би вони і врятували становище, — заперечив Престо. — Досить того, що ви згодилися взяти участь у такому одіозному починанні.
Гофман не міг приховати радості і почав квапливо пояснювати свою позицію:
— Ви праві, дорогий друже, праві більше, ніж думаєте. Участю у вашому починанні я справді скомпрометував себе...
— І якщо воно лопне, що цілком імовірно, вас можуть не прийняти на іншу роботу, і тоді ваші заощадження потрібні будуть вам, як ніколи, — допомагав Престо своєму другові, бачачи, як той совається в кріслі.
— Так, так... — поспішав Гофман закінчити цю неприємну розмову. — І вони можуть пригодитися мені швидше, ніж хотілося б.
— Он як? Що ви хочете цим сказати?
Гофман розвів руками, зітхнув і відповів:
— Справа в тому, що мені вже натякали... навіть ставили свого роду ультиматум...
— Покинути мене? — догадався Престо.
— Так, розійтися з вами. А якщо я не зроблю цього, то всі підприємці розпочнуть проти мене бойкот, і робота в кіно для мене назавжди буде втрачена...
— І ви вирішили?..
— Що ви на мене дивитеся, Престо, мов Цезар на Брута? — ніяково запитав Гофман.
— Чекаю останнього удару, мій Брут, — холодно відповів Престо.
— Я ще нічого не вирішив, мій Цезар, — так само холодно сказав Гофман. — Я вважав за потрібне тільки попередити... — Ніяковість становища раптом розізлила його, і Гофман різко вигукнув: — Ну що я можу зробити? Один у полі не воїн.
— Я від вас нічого і не вимагаю, Гофман, — сумно сказав Престо. — І не хвилюйтесь. Усе це зрозуміло, і все це звичайна річ.
Настала тяжка пауза.
— Прокляте життя! — пробурчав Гофман. — Повірте, якби я міг допомогти вам...
— Ви б і допомогли, і нема чого більше про це говорити. Ви можете робити як хочете, а я... можливо, якось викручусь, — сказав Престо, підвівся і простягнув руку.
Гофман потис її і вийшов важкою ходою. Престо довго стояв, опустивши голову. Потім прошепотів з гіркою посмішкою:
— Вірний друг... до чорного дня... Ну що ж... Тепер тільки добрий чарівник міг би допомогти мені врятувати справу. Та, на жаль, у житті таких випадків не буває...
ФЛЕРДОРАНЖ
Престо прокинувся о шостій годині ранку у своїй великій білій спальні, де вікна були зачинені, а чисте, охолоджене повітря подавалося за допомогою кондиційної установки. Окинувши поглядом кімнату, Престо подумав: "Скоро з усім цим доведеться розстатися", зітхнув, поглянув на годинник. "Можна ще полежати хвилин п'ятнадцять", і простягнув руку до нічного столика, на якому лежала купка вечірніх газет. Учора він так стомився, що не встиг їх прочитати.
Розгорнувши першу газету, Престо почав швидко переглядати її. Одна стаття привернула його увагу. Токіо читав і хмурився дедалі більше. Потім раптом зім'яв газету, кинув на підлогу й обурено вигукнув:
— Яка гидота!
Відкинувшись на подушку, він ніби завмер. Лежав нерухомо, обличчя наче скам'яніло. Тільки зведені брови і часте дихання свідчили про внутрішнє хвилювання і напружену роботу мозку. Минуло вже двадцять хвилин, а він усе ще лежав у тій самій позі.
І раптом, як людина, що розв'язала важке завдання, він ожив і різким рухом простягнув руку до кнопки електричного дзвоника.
— Себастьян! Швидше гарячої води для бриття! Приготуйте костюм! — сказав Тоніо старому слузі, що ввійшов у кімнату, а сам у нічній смугастій піжамі і туфлях на босу ногу попрямував у ванну кімнату, стіни якої були облицьовані рожевим мармуром.
— Не знаєте, міс Еллен встала? — запитав він через відчинені двері, коли Себастьян приніс воду.
— Міс завжди разом з пташками встає, — відповів старик.
"Не змінила своїх звичок", — подумав усміхаючись Тоніо і сказав:
— Чудово! Приготуйте швидше кофе на веранді і скажіть Джеффрі, щоб подав машину.
Через кілька хвилин він вибіг на другий поверх, швидко пройшов довгий коридор і уповільнив ходу, наближаючись до кімнати Еллен. Постояв біля дверей, із-за яких чути було спів дівчини, перевів подих, зігнав останні сліди заклопотаності з свого обличчя і постукав.
Еллен відчинила двері. Скісні промені ранкового сонця золотили її волосся і біле плаття.
— Містер Престо! — здивовано, але навіть без тіні незадоволення вигукнула вона. — Що означає цей ранній візит?
— Міс Еллен! — весело відповів Престо. — Ранок чудовий, і мені прийшла в голову думка: чи не прогулятися нам, перш ніж їхати в студію? У нас сьогодні велика робота, найважчі кадри, а ніщо так не освіжає, як ранкове повітря.
Безтурботний, веселий настрій Престо передався і Еллен. Давно вже вона не бачила його таким життєрадісним.