Відтоді нашого Джека мовби підмінили. Він кинув перегони й купив оцю касу, а яка тут різниця бігме, не доберу. Аж серце крається, коли чуєш, як мій Джек бідняків обдирає. Наче й не він. Я бачила, що і йому воно спочатку не до душі було, та оті йому сказали, що як люди бідні, то самі й винні і що така божа воля, бо всі бідняки — то п'яниці та марнотрати. А тоді примусили його, щоб пити покинув. А він же, Джек наш, любив інколи чарчину перехилити. А тепер оце кинув, і я так гадаю, що й озлився від того, мовби вся веселість із нього вивітрилась. Ну, звісно, і нам із старим теж довелось забувати про цю невеличку втіху. А тоді сказали, щоб і тютюну не курив, бо й це, мовляв, у пекло заведе,— ну, й від цього він не став веселіший, та й старому без курива не солодко. Правда, старий?
— Еге,— злісно буркнув стариган.— Хай би їх чорт забрав, усіх отих, що на небо пнуться. Грім мене побий, як у пеклі компанія не буде веселіша.
Нас перебила якась сердита розмова в касі. То вернувся Джек і вже страхав поліцією якусь перелякану жінку. Вона, видно, помилилась і принесла проценти на день пізніше, ніж слід. Спекавшись її, Джек увійшов до вітальні. В руці він тримав годинник, через який і виникла суперечка.
— Воістину ласка божа безмірна,— сказав він, милуючись годинником.— Адже ж цей годинник коштує в десять разів дорожче, ніж я під нього позичив.
Він відіслав батька назад у касу, а матір — на кухню готувати йому чай, і ми якийсь час сиділи вдвох і розмовляли. Те, що він казав, здавалось мені чудною сумішшю самовихваляння, прикритого тоненькою запоною самоупослідження, приємної впевненості, що він забезпечив собі тепленьке місце в раю, та не менш приємної впевненості, що більшість інших людей такого місця собі не забезпечили. Розмовляти з ним було нудно, і я, нібито згадавши про якесь ділове побачення, підвівся й почав прощатись.
Він і не пробував мене затримувати, але видно було, що йому аж кортить щось мені сказати. Нарешті, видобувши з кишені якусь церковну газету й тицьнувши пальцем у одну шпальту, він промовив:
— Сади господні вас, мабуть, зовсім не цікавлять, сер?
Я глянув на ті рядки, що він показував. На початку списку жертводавців на якусь місію в Китаї стояло: "Містер Джон Баррідж — сто гіней".
— Ви багато жертвуєте, містере Баррідж,— зауважив я, повертаючи йому газету.
Він потер свої великі руки й відповів:
— Господь віддасть сторицею.
— І про всяк випадок треба мати письмове потвердження, що аванс внесено, еге? — додав я.
Він пронизав мене поглядом, але не відповів. Потиснувши йому руку, я вийшов.