Людина, що рачкує

Артур Конан Дойл

Містер Шерлок Холмс завжди дотримувався тієї думки, що я мав би оприлюднити дивовижні подробиці, пов’язані зі справою професора Пресбері, — хоча б заради того, щоб покласти нарешті край темним чуткам, які літ із двадцять тому сколихнули університет і ще досі відлунювались у вчених колах Лондона. З різних причин, однак, я не мав такої змоги, й справжня історія цього курйозного випадку так і залишалася похованою на дні бляшаної коробки, разом з багатьма іншими нотатками про пригоди мого друга. І ось нарешті ми дістали дозвіл розголосити обставини цієї справи, однієї з останніх, до яких брався Холмс, перш ніж покинути свою практику. Але я й тепер ще мушу зберігати певну стриманість і обачність, передаючи їх публіці.

Якось у неділю ввечері, на початку вересня 1903 року, я одержав один з коротких Холмсових листів:

"Приходьте негайно, якщо можете. Якщо не можете, приходьте все одно.

Ш.Х."

Наші стосунки в той час були досить-таки своєрідні. Він був людиною звичок, і звичок міцних, глибоко вкорінених, і я став однією з них. Я перебував десь поряд із його скрипкою, міцним тютюном, старою чорною люлькою, довідниками та іншими, може, й менш безневинними звичками. Там, де йшлося про рішучі дії й був потрібен товариш, на допомогу якого можна було напевно сподіватися, моя роль була очевидна. Але я підходив і на іншу роль: на мені він гострив свій розум. Я підганяв його думки. Він любив міркувати вголос при мені. Навряд чи його роздуми були тоді звернені до мене, — з таким самим успіхом він міг би звертатися й до власного ліжка, — але все-таки, зробивши мене своєю звичкою, він став відчувати потребу в тому, щоб я його слухав і переривав здивованими зауваженнями. Коли я дратував Холмса методичною повільністю моїх думок, у його власному мозку яскравіше й живіше спалахували здогади й народжувалися висновки. Така була моя скромна роль у нашій спілці.

Прибувши на Бейкер-стрит, я побачив, що Холмс сидить у кріслі, підібгавши коліна, смокче люльку й задумано хмурить брови. Зрозуміло було, що він клопотався над якоюсь непростою проблемою. Він запросив мене сісти в моє старе крісло й майже півгодини не подавав більш жодного знаку, що помічає мене. Потім раптово здригнувся, немовби скидаючи з себе задуму, і, звично усміхнувшись, сказав, що радий вітати мене в домі, який був колись і моїм.

— Пробачте мені мою неуважність, любий Ватсоне, — мовив він. — Останньої доби мене повідомили про деякі цікаві факти, які дали поштовх до роздумів ширшого характеру. І я оце думаю написати невеличку розвідку про використання собак у практиці детектива.

— Але ж, Холмсе, тут нема нічого нового, — сказав я. — Поліційні собаки, наприклад...

— Ні, ні, Ватсоне, з цього боку справа, звичайно, ясна. Але вона має й інший бік, дещо тонший. Пригадайте-но той випадок, який ви в своїй сенсаційній манері пов’язали з садибою "Мідяні буки". Пам’ятаєте, як я, спостерігаючи за дитиною, дійшов висновку про злочинні нахили її солідного й поважного батька?

— Так, дуже добре пам’ятаю.

— Так само побудований і хід моїх міркувань про собак. Собака немовби відображає життя родини. Ви бачили коли-небудь грайливого пса у похмурій родині чи сумного — в щасливій? Злі люди мають злих собак, небезпечні — небезпечних. Ба більше — зміни їхнього настрою можуть свідчити і про зміни настрою в людей.

Я похитав головою:

— Правду кажучи, Холмсе, це трохи притягнуто за вуха.

Він набив люльку й знов умостився в кріслі, не звернувши уваги на мої слова.

— Практичне застосування того, про що я говорив, має якнайтісніший зв’язок із загадкою, яку я нині вивчаю. Як на мене, це досить заплутаний клубок, і я шукаю в ньому вільного кінця. Цим кінцем для мене є питання: чому Рой, вівчарка професора Пресбері, весь час намагається вкусити свого хазяїна?

Я розчаровано засовався в кріслі. Невже через такий дріб’язок мене відірвали від роботи? Холмс позирнув на мене.

— Той самий давній Ватсон! — сказав він. — Ви ніяк не навчитеся розуміти, що найсерйозніші висновки часом випливають із маленьких дрібниць. Розміркуйте самі: хіба не дивно, коли на статечного літнього мудреця... адже ви чули, напевно, про Пресбері, славетного фізіолога з Кемфорда?[51] — коли на таку людину двічі кидається вівчарка, яка завжди була його найвірнішим другом? Що ви про це скажете?

— Той собака, видко, хворий.

— Що ж, можливо. Але він не кусає більше нікого, та й хазяїна зачіпає лише у виключних випадках. Дивина, Ватсоне, справді дивина... А ось і дзвінок! Молодий містер Беннет з’явився раніше. Я сподівався побалакати з вами трохи довше, поки він прийде.

На сходах почулася швидка хода, потім різко постукали у двері, й за мить відвідувач уже стояв перед нами. Це був високий, гарний молодик років тридцяти, ошатно й зі смаком одягнений, хоча щось у його поведінці свідчило радше про студентську сором’язливість, аніж про впевненість світської людини. Він потис руку Холмсові й трохи розгублено глянув на мене.

— Справа ця дуже делікатна, містере Холмсе, — сказав він. — Не забувайте про те, в яких я стосунках із професором Пресбері, — як приватних, так і службових. Я не хотів би вести цю розмову при третій особі.

— Не хвилюйтеся, містере Беннете. Доктор Ватсон — дуже делікатна людина; до того ж я готовий запевнити вас, що в такій справі, як ваша, мені напевно знадобиться помічник.

— Покладаюсь на ваш розсуд, містере Холмсе. Гадаю, ви розумієте, чому я виявляю деяку обережність у цій справі.

— Ви все зрозумієте, Ватсоне, коли я скажу вам, що цей джентльмен — містер Джон Тревор Беннет, асистент відомого професора, живе під одним дахом з ним і заручений з його єдиною дочкою. Звичайно, тут слід враховувати те, що професор має всі підстави сподіватися на його відданість. Але, мабуть, щоб найкраще довести її, треба зробити все можливе для розкриття цієї дивовижної таємниці.

— Я теж так вважаю, містере Холмсе. Це моя єдина мета. Чи обізнаний доктор Ватсон зі станом нашої справи?

— Ні, я не встиг нічого йому пояснити.

— Тоді я ще раз нагадаю найголовніші подробиці, перш ніж повідомити щось нове.

— Краще я зроблю це сам, — мовив Холмс, — щоб перевірити, чи добре я запам’ятав перебіг подій. Професор Пресбері, Ватсоне, має європейську славу. Він усе життя віддавав науці. З ним ніколи не траплялося ніяких скандалів. Він удівець, має одну дочку, Едіт. Як я зрозумів, він досить рішучий, свавільний, навіть войовничий. Так тривало до останнього часу.