— Стривайте, так тоді виходить, що я віддав зайвих чотири пенси! — зняв крик кондуктор.
У цю хвилину знову втрутився червонолиций добродій:
— Але ж друга дама ще раніше заплатила вам шість пенсів!
— А їх я віддав їй.— І кондуктор удруге тицьнув пальцем на старшу даму.— Нема в мене цих клятих шести пенсів! Дивіться ось у сумку, як хочете. Жодного шестипенсовика нема!
На цей час уже ніхто не міг пригадати, як усе відбувалося насправді, кожен кричав щось своє і суперечив сам собі та іншим.
Червонолиций добродій заходився відновлювати справедливість і, перше ніж омнібус доїхав до Пікаділлі-Серкус, троє пасажирів уже пообіцяли поскаржитись на кондуктора за непристойні вислови. Кондуктор викликав полісмена і записав прізвища й адреси обох дам, погрожуючи притягти їх до суду за недоплачені чотири пенси (які, до речі, вони мали щирий намір віддати йому, якби не заборонив їм червонолиций добродій). Під кінець дороги молодша дама остаточно пересвідчилася, що приятелька хотіла її обдурити, а старша, не витерпівши такої образи, вдарилась у сльози.
Червонолиций добродій, так само, як і я, їхав далі, до вокзалу Черінг-Крос. Біля каси з'ясувалося, що обом нам потрібні квитки до тієї самої станції, отож ми поїхали разом. І всю дорогу він без угаву обговорював питання про чотири пенси.
Розпрощалися ми біля хвіртки мого будинку, де він висловив свою надзвичайну радість від того, що ми майже сусіди. Я так і не зрозумів, чому він так прихилився до мене. Балачки у нього були нуднющі, і я насилу приховував неприязнь до нього. Згодом я довідався, що це була така чудна риса його вдачі — захоплюватись кожним, хто тільки не кидав образ йому просто в очі.
Через три дні він без попередження вбіг до мене в кабінет,— очевидно, вже вважаючи себе найближчим моїм другом,— і заходився перепрошувати, що не завітав раніше. Я охоче дарував йому цю невеличку недбалість.
— Дорогою до вас я зустрів листоношу,— сказав він, простягаючи мені синій конверт.— І він дав мені ось це для вас.
То був рахунок за воду.
— Ви повинні протестувати,— вів він далі.— Рахунок по двадцять дев'яте вересня, а тепер ще тільки червень. І не думайте платити наперед.
Я відповів щось у тому дусі, що, мовляв, за воду все одно доведеться платити, то яка різниця — в червні чи в вересні.
— Не в тому річ! Принцип, ось що важливе,— запалився він.— Нащо вам платити за воду, якою ви ще не користувались? Яке вони мають право вимагати з вас те, чого ви не повинні робити?
Розводився він красномовно, а я був такий дурень, що слухав його. І за півгодини він переконав мене, що йдеться тут про мої права людини й громадянина і що коли я сплачу цих чотирнадцять шилінгів десять пенсів у червні, а не у вересні, то буду не гідний спадкових привілеїв і прав англійця, освячених кров'ю предків.
Він незаперечно довів мені, що водопровідна компанія зовсім не має рації, і, здаючись на його підмову, я сів і написав образливого листа директорові компанії.
Секретар компанії відповів так: беручи до уваги позицію, на яку я став, вони вважають, що цю справу слід розглянути в судовому порядку, і гадають, що мій адвокат не відмовиться взяти на себе клопіт виступити в обороні моїх інтересів.
Поплтон був просто захоплений, коли я показав йому цього листа.
— Можете покластись на мене,— заявив він, згортаючи листа й ховаючи в кишеню.— Ми їм покажемо.
Я поклався на нього. Єдине, чим я мозку виправдатись — це надзвичайною своєю заклопотаністю в той час. Я саме писав твір, що тоді називався "драмою-комедією". І ту незначну кількість тверезого глузду, яку мені даровано, я повністю вклав у п'єсу.
Ухвала мирового судді трохи остудила мій запал, але ще дужче розпалила завзяття мого новоявленого приятеля. Всі мирові — це старі неприторенні дурні, заявив він. Справу треба передати вище.
У вищій інстанції суддя, дуже люб'язний старий пан, сказав, що, зважаючи на неясність у формулюванні приміток до даної статті закону, він схиляється до висновку про можливість звільнити мене від сплати судових витрат водопровідної компанії. Таким чином на цю справу пішло в мене не дуже багато грошей — якихось півсотні фунтів, включаючи й ті первісні чотирнадцять шилінгів десять пенсів за воду.
Після цього наша приязнь трохи охолола. Але ми мешкали близько один від одного, і мені хоч-не-хоч доводилось часто бачити його і ще частіше чути про нього.
Особливою запопадливістю відзначався він на різних балах і банкетах, причому найбільшої шкоди міг заподіяти тоді, коли бував у найкращому гуморі. Жодна людина на світі не вкладала так багато праці в загальні веселощі і не викликала цим такої відчайдушної нудьги.
Якось увечері на Різдво зайшов я до одного приятеля й бачу там таку картину: Поплтон грає на фортепіано, а чотирнадцять чи п'ятнадцять підстаркуватих леді й джентльменів повагом дріботять навколо крісел, розставлених уряд посеред вітальні. Час від часу він переставав грати, і тоді всі учасники забави, очевидно раді перепочинкові, знеможено падали в крісла — всі, крім одного, котрий хутенько шмигав у двері, а решта присутніх проводили його заздрісними поглядами.
Стоячи на порозі, я вражено спостерігав цю похмуру сцену. Незабаром до мене підійшов один із тих щасливців, які вибули з гри, і я попросив його пояснити, що за дивовижа тут діється.
— Ет, і не питайте! — роздратованим тоном відповів він.— Нова ідіотська витівка Поплтона.— І додав розлючено: — А потім ще мусимо грати у фанти.
Служниця все вичікувала нагоди доповісти про мій прихід. Але я попросив її не робити цього, підсиливши своє прохання шилінгом, і непомітно зник.
Після ситного обіду він звичайно пропонував улаштувати танці й чіплявся до вас, щоб ви згорнули килим або допомогли йому пересунути рояль у найдальший куток кімнати.
Поплтон знав стільки найрізноманітніших застільних ігор, що цілком міг би відкрити своє власне невелике чистилище. В самий розпал якоїсь цікавої розмови або в ту мить, коли ви перебували в приємному тет-а-тет з гарненькою дамою — невідь звідки він раптом налітав на вас і гукав: "Швидше! Ходімо! Будемо грати в літературну вікторину!" Він волік вас до столу, клав перед вами аркуш паперу і вимагав: "Змалюйте вашу найулюбленішу героїню з роману". І пильно стежив, щоб ви таки змалювали.