Людина-маятник

Сторінка 4 з 6

Бережний Василь

— Чим ви займаєтесь, докторе? Самі спостереження. Пасивність, цілковита пасивність. Схаменіться, по-ки ще не пізно. Чуєте? Саме зараз необхідна ваша знаменита мозкова атака, збурення думки.

Доктор Лавро підвівся, мовчки заходив по палаті, потираючи підборіддя. Бурмотів, ніби й не помічаючи Флоріки:

— Так, так. Справді… гм… Наче хтось сторонній.

Нарешті підійшов до Флоріки, поклав їй на плече свою старечу руку з набухлими венами, бадьорячись, сказав:

— Маєш рацію, треба діяти. Гра ще не програна, ми ще підкинемо дещо матінці-Природі. Просто і ясно.

Флоріка усміхнулась, як дитина, тішачись, що вдалося "ввімкнути" доктора.

"Гра в одні ворота. — Лавро намагався опанувати сум’яття в голові. — Та це поки що… Рахунок треба розмочити. Не може ж так бути". І раптом, як блискавка серед мороку: гамма-інтерферон! Вони ж недавно синтезували цей чудо-білок, отут, в оцій лабораторії. Це ж допоміжна армія для імунної системи, гроза вірусів!

— А що, коли ввести інтерферон, Флоріко? Метелики її повік радісно змахнули крильми.

— Оце ідея! Інтерферон — це ж чудово!

— Але чи згодиться Альбіна? Вона така налякана…

— Хто наляканий? — Дівчина стенула плечима. — Аніскілечки. Ці експерименти їй потрібні для доктор-ської.

— Ну, якщо так… Хоча й не похвалилась.

— Ні-ні, — Флоріка припала до грудей, — не треба Альбіни!

— Чому? — здивувався ошелешений Лавро. — Та отак — не треба, і все.

Лавро погладив її по м’якому волоссю, як дитину.

— Дивно… В неї такі вправні руки і зірке око. Що ти проти неї маєш?

Флоріка знітилась, не знала, що й сказати. От не лежить її душа до Альбіни — і край.

— Ну, знаєте, окремі штрихи… Нещира вона, потайна. Ви, може, й не повірите… Я помітила: чим гір-ший ваш стан, тим кращий у неї настрій. Експеримент, на її думку, удався повністю, розумієте?

Доктор Лавро на те лише гмукнув щось невиразне, пішов за ширму, переодягнувся в смугасту піжаму, що висіла на ньому, як на кілку. В постелі натягнув на себе біле простирадло і, склавши на грудях руки, за-плющив очі. Флоріка здригнулась: мрець!

— Будете вже спати? — запитала.

— Та ні, дівчинко, давай обміркуємо становище Може, й справді обійдемось без Альбіни?..

Губи у Флоріки смикнулися, дівчина не змогла стримати посмішки.

— Авжеж! Авжеж!

— Я ось як думаю: штами мікробів, які вироблятимуть інтерферон, можна буде ввести підшкірно, наприклад, під лопатку…

— Просто і ясно! — Флоріка з задоволенням скористалась його улюбленим виразом.

Лавро кволо посміхнувся:

— Завтра попросимо в академіка препарат.

Флоріка пішла до своєї палати в гарному настрої — вперше за ці місяці. Надія підтримує людину хоч у якій скруті.

Чи потрібно детально розповідати, як відмолоджувався доктор Лавро? Не за день і не за два, звичайно, але сила після введення гамма-інтерферону прибувала кожної миті. З’явився апетит, пожвавішала хода. Почав набирати вагу.

— Просто і ясно, — сказав у відповідь на захоплення Флоріки. — Імунна система працює оптимально.

Тепер у щоденник записував тільки приємні звістки:

"Щаслива рука у Флоріки! Старість відступає з усіх життєво важливих пунктів, вузлів і центрів. Поліп-шилась робота серцево-судинної системи, органів дихання, активізувалися обмінні процеси. Приємно молоді-ти!"

Молодість верталася, як в уповільненій кінозйомці, тільки кадри прокручувалися назад.

Альбіна ходила похмура, дратівлива; "флорікання" їй так дошкуляло, що одного разу не стрималась:

— Даремно радієте, органічних змін інтерфероном не вилікуєш…

У Флоріки захмарилось лице, глибоко в очах під густими віями темнів сум. По всьому було видно — ді-вчина потерпає за свого доктора Лавра. .Він же, власне, вилікував її від невиліковної недуги! Та й уся їхня ла-бораторія прихильно і доброзичливо стежила за перипетіями Лаврової "гри з Природою". От лише Альбіна…

Тим часом фільм про омолодження демонструвався далі і нарешті дійшов до останнього кадру: доктор Лавро став майже таким, як був перед початком свого експерименту. В усіх відлягло від серця: старість відсту-пила!

— Просто і ясно, — посміхався Лавро до Флоріки. — Гру ми виграли, хоч Природа уперто боронилася!

Помолоділий учений був на піднесенні: в особистому плані — взаємність Флоріки (вони вирішили одру-житися), в науковому — залишалося систематизувати багатющий матеріал і написати монографію. Вважав сво-їм обов’язком також допомогти Флоріці в роботі над кандидатською. Авторитетні вчені не мали сумніву, що доктор Лавро — завтрашній академік. Лише Альбіна не приховувала невдоволення, мабуть, образилась, що ніхто її участі в експерименті не відзначав.

Уже був призначений день реєстрації шлюбу, Флоріка приміряла чудову сукню з білого шовку і таку ж білосніжну фату — в цьому наряді та ще й у вінку вона була просто чарівна. Певне, відчувала це й сама, бо дов-го крутилася перед люстром. А тоді, тяжко зітхнувши, сіла біля вікна й чомусь зажурилася. Наче передчувала лихо. Задзвонив телефон — аж здригнулася,

— Ти не хвилюйся, дорогенька, — кволим голосом обізвався Лавро, — я щось трохи занедужав…

— Які симптоми?! — скрикнула Флоріка.

— Симптоми старості…

— Зараз приїду. — Флоріка поклала трубку і почала скидати весільне вбрання.

III.

— Цей напад — наче пенальті, — пробував жартувати Лавро. Він знову лежав у своїй палаті, вкритий бі-лим простирадлом. — Тут гол невідворотний. Два — один на користь матінки-Природи. Просто і ясно.

Флоріка закліпала повіками і нічого не сказала. їй не подобалось, що доктор, такий талановитий учений, зводить усе до якоїсь гри.

— А може, це звичайна хвороба? Ну, скажімо, грип.

— Ні, золотко, інфекції не виявлено. Це розлад гомеостазу .

— То що — знову інтерферон?

— Та ось побачимо. Генна інженерія має досить великий арсенал засобів, ти ж знаєш. Я хочу запросити ще геронтологів.

— Це ідея,— обличчя Флоріки проясніло.— Там є чудові фахівці. Я ось прочитала в реферативному жу-рналі…

Доктор Лавро мовчки слухав її міркування, одразу вловивши, до чого йдеться. Тому, коли вона вигово-рилась, пообіцяв:

— Не хвилюйся, люба, Альбіни я не запрошу.

Тієї ночі довго не міг заснути, лежав розбитий і безсилий. Круговерть думок то підносила до галактик, то кидала в глибину живої молекули. Наказував собі заснути, не думати зовсім, але… Думки напливали, ніби хма-ри з-за обрію, і не можна було спекатися їх, сховатися. Виринали й виринали. 1 наче це й не його мозок працю-вав, а чийсь інший, він тільки спостерігав збоку, відсторонено. "Скільки проблем! Скільки запитань без відпо-відей! Ось хоча б… Та навіщо ламати голову? Однаково ж не докопаєшся, які сили ліплять і живлять ген, мік-роскопічний білковий ланцюжок… їх тисячі в живому організмі, це грандіозна система, справжній тобі зоряний космос. В космічних формуваннях — ієрархія, а тут? Чи є серед генів головні й допоміжні? Досить. Спати, спа-ти, спати… А все ж таки, як ген передає команду клітині, як він керує велетенським комбінатом? Як це здійс-нюється? Які тут біохімічні контакти? Як та які… Можеш "якати" скільки завгодно… Хоч би трохи поспати… От іще таємниця: програма життя організму здійснюється незалежно від свідомості… Скільки ще кодів не роз-шифровано… А де, власне, взявся генофонд на планеті?.. Як…"