"Та не може бути!!" — хотів аж скрикнути Максим глумливо, але не скрикнув — далебі, було ліньки. Промовчав. Начальник теж замовк і, як і перше, не розплющуючи очей, стояв, підпираючи спиною теплу стіну груби. Нарешті відслонився. Обтрусив крейду з рук і з шинелі й промовив:
— Ну, що ж... Пішли!..
А на дворі начальник плюнув у темряву й, кутаючись у шинелю, промурмотів, либонь, ні до кого:
— От бардак на цьому світі діється... Все з глузду з'їхало к чортовій матері!..
Це він промовив у мряку, невидимий, так що й невідомо, чи то саме він промовив, а замісць "к чортовій" ужив інший, менш пристойний, але більш динамічний епітет. І додав уже сердито й ніби аж із заздрістю:
— Вам то що!..
Коли вони ввійшли знову до штабу, Кутузов стояв над шахівницею, спершись однією ногою на стілець, і жував мундштук від цигарки, як кінь вудило, а його партнер пахкав димом із люльки, як паротяг, сидячи все так же спиною до дверей. Він, мабуть, так і не поворухнувся за весь час відсутності Максима. Його чуприна була розкуйовджена й стояла, мов копиця сіна, завихрена вітром. Не поворухнувся він і тепер.
Начальник спецвідділу дивізії подав Кутузову папірця, позіхнув і поплентався до лави, а Максим лишився стояти, дивлячись у потилицю того, що сидів при столі.
— Добре... — сказав Кутузов і, не дивлячись, кинув папірця на стіл. А тоді звівся й підійшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими, банькатими очима й торсав свого чуба. Він, видно, був уже п'яний, очі мав червоні. Чи то, може, від безсоння? Стояв і щось тяжке обертав під своєю черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, — може, робив у тяжкій ситуації ризикований хід королевою.
— Ну, от... — сказав нарешті Кутузов. — Ми маємо дуже мало часу. Війна, брат, і ніколи займатись єрундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо, дивлячись у корень. "Сматрі в корень!" — сказав хто? Козьма Прутков... Ото ж! Так коротко й прямо — в чом дєло?! А дєло в тому, що ви нам не підходите. Взагалі не підходите. По калібру. Еге ж, по калібру! Це геніяльно сказано, що? Запишіть там... Ось у цьому і все дєло. Ви занадто... ну, як так сказати, — норовистий... Ні, гордий. А через те перед вами стоїть дилема... Підкреслюю: перед вами, а то ви все думаєте, що перед нами, гм... А дилема така: або — або. Або вмерти, або зігнутися — і то понижче, понижче... Що ви вибираєте?
— Перше, — буркнув Максим з нудьгою.
— Гм. — Кутузов поторсав чуба й вилаявся. — Йолоп! — І зашипів: — Ні, брат, ні!.. Ти перше зламаєшся, як... як гниляк, от як! І будеш рачкувати, слизняком повзати, а тоді... Тоді вже...
— Побачимо... — відповів Максим так само, як і перше, з нудьгою, й зітхнув. Дивився задумливо на свої босі пальці, ворушив ними. А тоді перевів погляд на вихрясту копицю волосся біля столу. "Десь я цю копицю вже бачив".
— Побачимо... — протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тоді враз повернувся круто до варти й махнув рукою в невідомому напрямку:
— Взяти!..
Вартові підскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.
— К общему чіслу? — не запитав, а гаркнув котрийсь весело.
— К общему числу, — відповів Кутузов байдуже й пішов до столу. Справу закінчено, можна далі грати в шахи.
Максима повернули поштовхами зброї до дверей і повели.
На самому порозі Максим раптом обернувся. Інстинктивно, підсвідоме, відчувши на своїй потилиці чийсь погляд і оте "І на в'язах мулько голові". Він обернувся швидко і... став як укопаний.
Від столу на нього дивився з-під копиці волосся, крізь дим люльки, Соломон!.. Дивився примруживши очі.
— А-а... — протяг Максим машинально. — Ви?!. Гм... Це ви, значить, були й за чічероне...
Павза. Це тривало мить — ця павза й усі ці надзвичайні розглядини. Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; він хотів подивитися лише вслід, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потім глибоко зітхнув і промовив:
— Отже... Ви довели послідовність, професоре!..
І посміхнувся, обертаючись у темряву.
Там, де він щойно стояв, залишилися самі закриті двері, що сльозили патьоками, напотілі від холоду й теплої вогкості. На них іще якусь мить дивився крізь дим люльки вихрястий Соломон — пророк і громовержець, доктор філософії і т. д. і т. п. Дивився розгублено. Він був тут, явно рятуючись від "общего числа". І на підтвердження цього зітхнув глибоко й тремтливо...
"Цікаво, що то за формула "общеє число" і скільки в ньому має бути нулів?" — думав Максим, знову плентаючись у темряві під наставленою зброєю. А хтось зухвалий і глузливий у ньому, одержимий достославним шибеничним гумором, резонерствував, наслідуючи Соломона, — на зло, знущаючись із себе самого й з усіх.
"Багато... Дуже багато нулів має те число! І до нього належу і я, і ти, і сам той пришелепуватий Кутузов, і решта... Це ж те число отих піщинок із твого, Соломоне, самуму — опановних гоном до руїни й смерти і верганих у прірву... Проте Кутузов має, мабуть, ще якесь окреме, своє "общеє число", свій власний рахунок, і в ньому теж багато нулів... Авжеж..."
Але думка працювала мляво й тільки для того, щоб відірватися від наставленої десь у темряві зброї, зовсім не намагаючись по-справжньому заглянути під ту загадкову формулу "общеє число". Було зрозуміло й було байдуже — це число зі спільним знаменником, ім'я якому (знаменникові) — сира земля... Нерви затялися й цілковито не реагували ні на теперішнє, ні на майбутнє... Але скільки ще їм затинатися?! Які ще іспити їм призначено?! І де та межа?!.
Максим навіть не помітив, як опинився в великій, вогкій, продимленій хаті, повній салдатів, що лежали покотом на соломі попід стінами й скрізь навколо. Тільки й було вільного місця, що маленька латочка посередині, на якій стояв шевський стілець. А на покуті стояв стіл — голий, заялозений, заляпаний краплями воску зі свічок і чорнилом, і над ним — гола, полупана й почорніла стіна. Навіть не було ніякого "вождя". Посеред столу стояла бляшана лямпа з надбитим і закуреним склом, що його надбитий край був доточений папером. Тяжкий сопух, складений із багатьох смородів — прілих онуч, поту, людських випарів, гасу, чаду, розпареної глини й безлічі іншіх запахів, забивав дух і туманив голову...