— Нічого, уговтаю якось! — промовив він, думаючи про Гуттієре.
Звернувшись до матросів, він голосно скомандував згорнути вітрила. "Медуза", гойдаючись на хвилях, стояла на якорі.
— Принесіть мені ланцюг і приведіть людину з трюму, — звелів Зуріта. Він хотів щонайшвидше випробувати Іхтіандра як ловця перлин.
"До речі, він освіжиться в морі", — подумав Зуріта.
Незабаром з'явився Іхтіандр у супроводі двох конвоїрів-індіанців. У нього був стомлений вигляд. Іхтіандр озирнувся на всі боки. Він стояв коло бізань-щогли. Лише кілька кроків відділяли його від борту. Раптом юнак рвонувся вперед, добіг до борту і вже намірився стрибнути. Та в цю мить важкий Зурітин кулак ударив його по голові. Юнак упав на палубу непритомний.
— Не треба поспішати, — повчально сказав Зуріта.
Залунав брязкіт заліза, матрос подав Зуріті довгий, тонкий ланцюг із залізним обручем на кінці.
Зуріта оперезав цим обручем непритомного юнака, замкнув пояс на замок і, звернувшись до матросів, звелів:
— Тепер лийте йому воду на голову.
Незабаром юнак опритомнів і здивовано глянув на ланцюг, до якого він був прикутий.
— Ось так ти не втечеш від мене, — пояснив йому Зуріта. — Я спущу тебе в море. Ти шукатимеш мені перлові черепашки. Чим більше перлин ти знайдеш, тим довше хлюпатимешся в морі. Коли ж ти не будеш добувати мені перлові черепашки, то я замкну тебе в трюм, і ти сидітимеш у діжці. Зрозумів? Згоден?
Іхтіандр кивнув головою.
Він ладен був добувати для Зуріти всі скарби моря, аби тільки швидше поринути в чисту морську воду.
Зуріта, Іхтіандр на ланцюгу і матроси підійшли до борту шхуни. Каюта Гуттієре була на другому боці шхуни: Зуріта не хотів, щоб Гуттієре бачила Іхтіандра прикутим до ланцюга.
Іхтіандра спустили на ланцюгу в море. Якби можна було розірвати цей ланцюг! Та він був дуже міцний. Іхтіандр скорився своїй долі. Він почав збирати перлові черепашки і складати їх у причеплену збоку велику торбину. Залізний обруч стискав груди, дихати було важко. І все ж юнак почував себе майже щасливим після задушливого трюму і смердючої діжки.
Матроси вражено дивилися з борту шхуни на незвичайне видовище. Хвилина по хвилині линув час, а спущена на морське дно людина і не думала виринати. Спочатку на поверхню спливали бульбашки повітря, та незабаром зникли й вони.
— Хай мене з'їсть акула, якщо в його грудях залишилася бодай часточка повітря. Певно, він почуває себе, як риба у воді, — здивовано казав старий ловець, вдивляючись у воду.
На морському дні виразно було видно юнака, що лазив навколішки.
— Може, це сам морський диявол? — стиха промовив матрос
— Хто б то не був, капітан Зуріта зробив собі гарне придбання, — обізвався штурман. — Один такий ловець може замінити десятьох.
Сонце було вже близько до полудня, коли Іхтіандр смикнув ланцюг, щоб його витягли. Торбина його була повна черепашок. Треба було спорожнити її, щоб знову взятися до лову.
Матроси швидко витягли на палубу незвичайного ловця. Усім кортіло швидше побачити, який улов.
Звичайно перлові черепашки залишають на кілька днів, щоб молюски позгнивали — тоді легше виймати перлини, — але тепер матросів і самого Зуріту пойняла така нетерплячка, що всі вони відразу ж почали ножами розтинати черепашки.
Скінчивши роботу, матроси всі разом голосно загомоніли. На палубі запанувало незвичайне збентеження. Можливо, Іхтіандрові пощастило натрапити на гарне місце. Але те, що він добув за один улов, перевершувало всі сподівання. Серед цих перлин було не менше двох десятків дуже важких, чудової форми і надзвичайно ніжних кольорів. Уже перший улов приніс Зуріті ціле багатство. За одну велику перлину можна було купити нову чудову шхуну. Зуріта був на шляху до багатства. Мрії його здійснилися.
Зуріта бачив, як пожадливо дивляться матроси на перли. Це йому не сподобалося. Він поспішно пересипав перли в свій солом'яний капелюх і сказав:
— Час уже снідати! А ти, Іхтіандре, гарний ловець. У мене є одна вільна каюта. Я віддам її тобі. Там тобі не буде так задушливо. І я замовлю для тебе великий цинковий бак. Хоч, може, він тобі й не буде потрібен, бо ти щодня плаватимеш у морі. Щоправда, на ланцюгу, але що вдієш. Інакше ти пірнеш до своїх крабів і не повернешся.
Іхтіандрові не хотілося розмовляти з Зурітою. Але коли вже він попав у полон до цієї жадібної людини, то треба було подумати про більш-менш пристойне житло.
— Бак — це краще, ніж вонюча діжка, — сказав він Зуріті. — Але щоб я не задихався, вам доведеться часто міняти в ньому воду.
— Як часто? — спитав Зуріта.
— Щопівгодини, — відповів Іхтіандр. — Ще краще, коли була б весь час протічна вода.
— Е, та ти, бачу, вже загордився. Тебе похвалиш, і ти вже починаєш вимагати, капризувати.
— Це не капризи, — образився юнак. — У мене... зрозумійте ж, якщо ви покладете велику рибину у відро, вона скоро засне. Риба дихає киснем, що є у воді, а я... я ж дуже велика риба, — посміхаючись додав Іхтіандр.
— Щодо кисню, то я не знаю, а що риби дохнуть, коли не міняти воду, це я добре знаю. Мабуть, ти маєш рацію. Але ж якщо приставити людей, які постійно накачуватимуть помпою воду в твій бак, то це вийде надто дорого, дорожче за твої перли. Це так ти і розориш мене! Іхтіандр не знав ціни перлам, не знав і того, що Зуріта платить ловцям і матросам копійки. Юнак повірив словам Зуріти і вигукнув:
— Якщо вам невигідно тримати мене, то відпустіть мене в море! — І Іхтіандр подивився на океан.
— Бач, який! — зареготав Зуріта.
— Будь ласка! Я добровільно приноситиму перли. Я давно зібрав отаку купу, — і Іхтіандр показав рукою від палуби до колін, — рівні, гладенькі, зернятко до зернятка, і кожна завбільшки з біб... Я всі віддам вам, тільки відпустіть мене.
У Зуріти захопило подих.
— Базікаєш! — заперечив він, намагаючись говорити спокійно.
— Я ще ніколи нікому не брехав, — розсердився Іхтіандр.
— Де ж ти заховав свій скарб? — спитав Зуріта, вже не криючи свого хвилювання.
— В підводній печері. Ніхто, крім Лідінга, не знає, де вона.
— Лідінг? Хто це?
— Мій дельфін.
— Ось воно що! "Справді, мара якась, — подумав Зуріта. — Якщо це правда, — а він напевно не бреше, — то це ж перевершує всі мої мрії. Я стану казково багатий. Ротшільди й Рокфеллери будуть бідняками порівняно зі мною. А юнакові, здається, можна повірити. Чи не відпустити його справді, на слово честі?"