— Ви читали Хельтмана 38, пане Опольчик?
38 Віктор Хельтман, ідеолог польського демократичного руху XIX ст.
Він заперечливо покрутив головою.
— Цікаво пише, чортяка,— сказав я.— Я вам його дістану, коли хочете.
— Буду вдячний.
— Він вважав, що польське відродження повинно завершитися соціальною революцією. "Я вб'ю тебе тим, що ти мусиш знати, але не знаєш". Я вивчаю польську історію. Послухай лишень. "Хто ви такий?" — "Людина".— "Що таке людина?" — "Особа, призначена для суспільства і для волі".— "Що таке суспільство?" — "Союз, який вводить між людьми таку рівність, котра при однакових умовах гарантує всім користування рівними правами..." — "Що таке воля?" — "Можливість, що дозволяє користуватися своїми природними правами і розвивати свої здібності". Правда ж, чудово? Це з короткого політичного катехізису Яновського 39. Він писав, що не вся шляхта погана, але що зло полягає в її суті, в шляхетській системі. І знаєте, пане Опольчик, дуже прикро, що ці катехізиси, можна знайти всюди, тільки не в нас.
39 Яв Непомуцен Яновський (1803 — 1888) — учасник повстання 1830—1831 рр., один з фундаторів Польського демократичного товариства.
— Телефон,— сказав Опольчик.— Вибачте, порозмовляємо іншим разом.
Він пішов на прохідну, а я почав себе картати. Не так це робиться. Подібні розмови треба починати за чаркою. Перш ніж переконувати противника, треба спіймати його на слові.
Наступного ранку я не встиг ударити сокирою по поліні, як прибіг солдат і передав, щоб я негайно зайшов до полковника Родзісада.
— Мені робітники більше не потрібні,— коротко сказав Родзісад.
Я стояв біля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Гроші, які ви виплатили наперед, повернути? — запитав я.
— Ні. Можете йти.
На вулиці я на всі боки розглянувся і побачив метрів за тридцять стрункого, зодягненого в брезентовий плащ чоловіка. Я поволі рушив до міста, цей тип пішов слідом: мене передали під опіку таємної поліції. Підлий хрін цей Опольчик, потомок "професіональних революціонерів". Одначе від того, що я волік на плечах агента, я відчував шалену, дику радість. Досі я був людиною поза суспільством, тепер зв'язаний з ним міцніше, ніж можна було сподіватися. Це в Арістотеля сказано: "Людина поза суспільством або тварина, або бог". Я, правда, не міг стати ні тим, ні іншим, бо як-не-як жив на 2260 років пізніше і моя "антелехія" 40 утворилася з пари, яку видихували мій батько і моя мати, які були "представниками високорозвиненої цивілізації". Дорога назад мені заказана, а богом я не стану через гомеостаз. Все ж таки приємно відчувати, що ти є "об'єктом уваги", сяким-таким членом суспільства.
40 Душа. Термін, введений Арістотелем.
Мій батько не був політичне неблагонадійним (може, не встиг), незважаючи на це, в мені заговорив інстинкт переслідуваної людини. Я не ховався у підворіття, дратуючи агента, не поспішав у завулки. Вибираючи по можливості найкоротший шлях, прямував у поле. Агентові звеліли виявити, де я мешкаю. Він мене заарештує тільки в тому разі, коли я спробую втекти. Але серед поля, опинившись віч-на-віч зі мною, він побоїться простягнути наручники. Я на мить уявив собі, як він готується замкнути скоби. У цей момент я переплітаю пальці і не дуже й сильним рухом посилаю руки назустріч його щелепі... Ні, він далеко не піде за мною.
За крайніми будинками я уповільнив кроки й оглянувся. Агент ішов широкими розмашистими кроками з очевидним наміром. наздогнати мене. Побачивши, що я його чекаю, він кинув очима назад, на пустинну вулицю, тоді нагнувся, роблячи вигляд, що зашнуровує черевик. Я перестрибнув канаву і пішов ріллею навскоси до дороги. Приблизно в половині гін ріллю перерізав обліг, і там стояв селянин з косою. Коли мені залишалося до селянина метрів п'ятдесят, я знову озирнувся. Агент простував за мною. Я йому прощально помахав рукою. Він став як укопаний, оцінюючи ситуацію. На чий бік стане селянин? Звичайно, він не вибиратиме між мною і агентом. Він скаже: "Дайте мені спокій", і, погрозливо піднімаючи над плечем блискучу косу, піде собі геть. Проте агент зробив інший висновок і повернув назад.
Це був виснажений, хворий і до того ж глухий дідок. У довгих, колись, мабуть, в'юнких вусах стирчали остюки; очі дивилися похмуро, з недовір'ям, і мені здавалося, що зараз діда турбує одне-єдине: чи я не хочу зігнати його з чужого облогу, де він косив ріпакове бадилля. Не добившись від нього жодного слова, я дійшов облогом до стежки, спустився у видолинок, напився води з потічка, вибрався на кряж і кинув очима по обрію, чи далеко до тої хатини, де ми з циганом ночували тиждень тому.
В Марійки була Мигельська. Вона й відчинила мені. Марійка лежала на канапі, видко, нездужала. Побачивши мене, зашарілась, притиснула до грудей капу, якою була вкрита.
— Я не кажу, що година вранці варта двох увечері,— проспівала. Мигельська. Я ж прийшов до Марійки десь у часі виходу на роботу.— Оце, я розумію, друзі,— додала поетеса.— Умри,— не знатимуть. Чи ви довідались, що Марійка хвора?
— Цить, Зорянко,— зупинила її Марійка.— Я по Прокопові бачу, що він теж ніби з ліжка піднявся.
Я сів на стільці біля Марійки, і вона, вганяючи мене в краску, торкнулась моєї руки.
— Колись я вам говорив, що шпигую за долею,— сказав я.— Тепер вийшло подвійне свинство: і за мною шпигують.
— Треба вас, братчики, рятувати.— Мигельська зробила замріяні очі.— Ви чули, Прокопе, як занапастилися Чорнота з Ганишем?
— Ні.
— То справжня історія! Їх вистежили в Корняктовому льоху. Тої ночі Грушевич з ними не ночував, а досвітком пішов за речами. А Олексу і Павла ведуть. Олекса несе в'язку хрестів, Павло — картини, позаду вже тягнеться юрба. Ті живоглоти підштовхують хлопців карабінами, погукують на натовп, посвистують своїми пищиками, збираючи поліцаїв на підмогу. Запакували зразу до тюрми. Щастя, що я зустріла Грушевича. Я знала, куди кинутись. Ми це трактували як гоніння на християн. Митрополит втрутився, скрізь зчинили галас — і хлопці на волі. Олекса реставрує ікони в Святоюрському храмі. Ганиш керує чернечим хором. Я в житті стільки не наїздилась у фіакрі, скільки в ті дні. Ну і це зіграло свою роль,— Мигельська подала мені газету.