— Пан-нові Повсюді м-моє в-йітання,— перестрів мене в проході Сідлецький.— Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
— Кепсько,— покрутив я головою.— Нема роботи.
— М-мені з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдіть до ді-да,— так усі в полку називали командира.—М-може, щось знайдеться.
Я по-дружньому потиснув йому руку.
Полковник засідав з штабістами. Я опустився на лаву в коридорі. Темніло в очах, млоїло. Я мало не падав.
Минуло близько години. В. Кабінеті почався гомін, офіцери виходили курити. Я переступив поріг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу, батьківським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Він кілька разів зупиняв на мені погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу відступив од столу, я привітався.
— Що вас знову привело до нас?—запитав полковник, видко, ще не забувши, як я молив його, щоб, крім мене, взяв на роботу Покутського.
— Чи не знайдеться яке-небудь діло?
Полковник звівся, втомлено випростався.
— Нічого не можу порадити.
Я не рушав з місця. Мнучи шапку, думав: "Тільки б не впасти". Військові витрачають половину життя на умовні ігри й не люблять комедіантства.
— Водогін працює добре,— мовив полковник.— Ви кваліфіковані спеціалісти. Та що вдієш? Не можу вам нічого запропонувати. Хоч... Дивіться самі: треба розібрати старі туалети й позасипати ями.
— Згодний,— сказав я.
— Тоді попросіть у чергового інструменти і приступайте.
— Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тільки тепер полковник глянув на мене пильніше.
— Я розпоряджусь,— сказав він, опускаючи очі.
...Коли тобі вкрай погано, думай, що комусь ще гірше. "Вони десь нанівець пропали. Бідні мої хлопці..." Я пригортав до грудей пакунок з продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкіру. Я то підбігав, то йшов повільніше, віддихуючись, то знову пускався підтюпцем. Чому ніхто з психологів не напише дослідження "Людина в біді"? Це була б надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою і силкувався дістати рукою до очей.
— Це рідкісний різновид захворювання,— твердив він з нар, випнувши по-старечому гостру, розділену надвоє бороду.
Закінчив він тим, що тепер можна сміло йти по Вікторові гроші. "Тепер можна..."
— Вже завтра,— сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з їжею: — Ділити все? Грушевич здивовано підняв брови.
— Діліть, пане Повсюдо,— мовив він, чогось випнувши груди.— Все...
Покладатися на нього як на лікаря я все-таки не наважився. Я загрів води і половину хліба роздробив на юшку. Всі повертали голови і дивилися тужними очима, не розуміючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав вистигнути, тоді розніс кожному.
— Даремно ви мене не послухали,— мовив Грушевич з сумом і звів очі до стелі.
На прохідній мене чекав Сідлецький.
— П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспіша-шайте на П-підзамче. Й-їм треба л-лагодити буд-динки.
Я подякував.
— Постараюся і вам стати в пригоді.
— Вже ні,— заперечив Сідлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами збиткуються, казав він не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловік побожний і добрий, але офіцери казяться від бездіяльності, поринають у звади, знущаються над підлеглими. Начальник штабу — картяр і сука. Полковник його побоюється і дивиться на все крізь пальці Начальник штабу під'юджує проти нього офіцерів.
"Якщо починається гризня між посіпаками, мусять бути якісь зміни".
Я розібрав один з офіцерських туалетів і пішов на Підзамче. На будинках справді висіли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер від нудьги влаштував мені справжній допит.
— Поляк? — запитав він.
Він наскрізь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом він міг примушувати казати те, що йому хотілося вчути.
— Так, єстем поляк.
Капітан випитував, чи був я на фронті, де воював, у якому чині демобілізований, чи не служив у галицькій армії, чи не був на сході. На останні запитання я впевнено відповідав, що ні, і капітан записав моє прізвище.
За Покутським я поїхав каретою. Старий оторопів, побачивши мене з їздовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповідаючи, як поводитися з квартирмейстером. Потім через усе місто пішов до Адама за продуктами.
Хлопці вже снували по льоху. Я зрадів, що й Микола піднявся. Олекса вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутиків і слухав художника.
— На руїні, під цією одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявіть, як це буде контрастувати. Минуле і сучасне Греції.
Історик, зіпершись плечима на стіну, розмотував струни для Ганиша — музикант натягував на скрипку новий комплект.
— Є робота, хлопці,— гукнув я з дверей.— Треба сказати, що ти поляк і не був за Збручем.
Усе полишивши, Грушевич, Ганиш і Чорнота пішли до міста. А наступного дня ми сушили сухарі. Почалась інфляція. Колись для мене за цим словом ховався якийсь потворний різновид гадюки. У місті зчинилась паніка, гроші знецінювалися з катастрофічною швидкістю. Після роботи ми ходили по ярмарку і виторговували хліб. Напаковані сухарями торбинки підвішували на стелі, аби не дістали щури. Ми запасли сушених груш, в'яленої риби. Грушевич без угаву торохтів, що знецінення німецької марки, яка досі перебувала в обігу, примусить польський уряд вжити спішних заходів, що, можливо, до влади прийде революційніша партія, яка візьметься за економіку й на окраїнах.
У льоху появилися свіжі газети. В них про інфляцію і згадки не було, але ми це тлумачили по-своєму: власті бояться викликати заворушення. Мовчання — це ознака страху і безпорадності.
— Економіка — це такий кінь, якого не втримаєш ніякою уздою,— заявив професор.
— Треба чекати змін,— підхопив Грушевич.
Микола, який останнім часом усе частіше ночував з нами, чогось усміхнувся. Ми зустрілися поглядами. З виразу його обличчя я не міг збагнути, що він думає, і про всяк випадок сказав: '
— Все-таки я не радив би відпускати ремінці. Секрет далі ярмарку не піде. Якби щось мало перемінитися, то вже і тут би знали.
— Отож,— озвався Микола.
Мені стало приємно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
Та взагалі ми ожили. Олекса намалював гігантську колону на руїні, Павло щовечора награвав на скрипці, Грушевич зворушливо упадав біля Живецького, гроші якого ми завбачливо розпустили.