— Пане Живецький!
Його лихоманило, як скупаного пса. Я тихо вийшов. Місто спало. Тоді я повернувся, видобув з-під Живецького листа, вклав до конверта, заадресував.
— Живецький! — покликав я знову.
Він не озвався.
На розі ратуші висіла поштова скринька. Опускаючи конверт, я подумав, що треба Марині послати вісточку про себе. Прихилившись до муру, трохи постояв. Моє тіло обливалось холодним потом.
На Миколу і Покутського налетіло двоє патрулів. Хлопці їх пов'язали і в тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького довелося забрати до льоху. Він міг мене виказати. Ми поклали його на долівці й очікували, коли він опритомніє. Раптом він затих. Микола не витримав і розбудив Грушевича.
— Хто це? — запитав той, нахилившись над поляком.
— Бачите — людина в біді,— розізлився Микола.— Що з ним?
— Хіба я бог? — відпалив Грушевич.— Огляну, тоді, скажу.
Він довго кукав біля Живецького, щось бурмотів, повертав його то боком, то горілиць, нарешті вже в сутінках світанку втомлено звівся і сказав:
— Нервовий шок.
— Це й без вас видко,— пробурмотів Микола.— Як це довго триває?
Грушевич помовчав, дивлячись на сіру пляму полякового обличчя.
— Кволий здоров'ям,— сказав він, мов розмірковуючи.— Нерви слабенькі... Боюся, що він довго не прокинеться.
— Летаргія? — підхопився на нарах Микола.
— Якщо не подіє денне світло, то він не скоро зведеться. Микола голосно, невдоволено засопів.
— Треба його переодягти,— шепнув він мені згодом.— А загалом йому пощастило.
Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.
У мурі дратівливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич метушився по льоху. Я втомлено склепив повіки. Потім, коли я відкрив очі, був уже день, на Миколиному місті лежав роздягнений до білизни безживний поляк. Тепер нас стало восьмеро.
У кутку, приперши посірілого Грушевича до муру, стояв Микола. Він обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком. Роздивившись, я побачив, що нари порожні, видко, всі, крім Миколи і Грушевича, порозходились.
— Ви що там не поділите? — запитав я. Микола відступив од Грушевича, і лікар підійшов до мене.
— Що робиться, пане Повсюдо?—мовив він зі сталевими нотками в голосі. Губи його набрякли і посиніли від хвилювання.
— Нічого страшного не сталося,— сказав я — Чого ви зчепилися? Ще мало вас біда товче?
— Я цього не подарую! — ще більше наїжився Грушевич.— Ви занапастили невинних людей.
— Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталіст. Зрозумійте, що так мусило бути.
Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був фіолетовий від злості.
— Так мусило бути,— повторив я.
Вони обидва покосилися на мене, і Микола сів на цеглу, а Грушевич почав порпатися у десь ним роздобутій валізці з лікарським причандаллям. Так я їх і залишив, поспішаючи на роботу.
Братчиків од мистецтва Павла Ганиша і Олексу Чорнот мені рідко доводилося бачити. Я приходив — вони вже спали, я ще вранці дивився сни — вони щезали. Тодосій як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очі маленькі окуляри в золотій оправі. Тепер професор буде ділити самотину з Живецьким.
Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на піч. Він, мабуть, усе бачить і запам'ятовує. Мені зробилося не по собі.
Кривов'яза не було, був Микола. Він щось писав на крайніх нарах. Поклавши до ніші торбу з хлібом і м'ясом, я нахилився над Миколиною спиною.
— Щоденник? — запитав я.
Микола завертів головою, ніяково усміхнувся.
— Протокол.
— А…
Це був докладний звіт про вчорашню операцію. Я перечитав кілька рядків і одійшов, бо Микола неспокійно повів плечем, ніби за комір йому кинули черв'яка. — Обов'язково все описувати?
Микола зосереджено подивився на кінчик пера.
— Навіщо?
— Документ.
— Устаткування — не документ?
— На основі цих протоколів складатиметься історія.
Я не міг збагнути, жартує він чи каже серйозно.
— Он як! — посміхнувся я.— Більше засідань, більше резолюцій — зворушливіша історія.
— Дай дописати,— нетерпляче загудів Микола.— Завжди тебе наднесе, коли...— Та він не договорив.
— Працюй, працюй. Добре, що паперу приніс. Я і собі протоколець складу.
Я вмостився на сусідніх нарах, шматком скла підстругав олівець. На мене скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував себе писати.
"Мила Вандзю,— почав я.— Я вже тобі писав, що це за непокірний народ. Учора вночі ці люди напали на нас. Взагалі нас тут ненавидять від п'ятирічної дитини до білоголового діда. Вони нас обсипають прокльонами, камінням і кулями. Ми у вогні. Уяви собі таку картину. Якось наші хлопці робили в селі облаву, шукали зброю. На околиці побачили хатчину з забитими вікнами. Двоє пішло на обійстя, бо двері були відчинені. Тільки вони ступили до сіней, як луснули з'єднані з якимсь механізмом двері, й хату охопило полум'я. Хлопці згоріли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто обстоює свою волю, то його треба пошанувати. Пиши мені, Вандзю, до запитання, бо є випадки нападів на військових листонош. Зичу тобі веселого настрою. Віктор".
Я ще написав до Марини. Розповів, що маю тимчасову, але несогіршу роботу. Гроші я вислав окремо, але в листі попередив Марину, щоб не сплачувала штрафу за бункер. Грошовий переказ я підписав прізвищем Івана Крутія.
Щоб згаяти час, я повертався з пошти околичними вулицями. Тут очам більше відкривалась злиденність і легше було скидати з себе окуття журби. Поки дійшов, серце стало на місце, я знову ввійшов у звичну роль людини поза простором і часом, якій відомо, що таке неминучість, але яка вміє себе щадити на той день, коли настане потреба в її силах і розумі. Мені здається, що це взагалі формула людини першої половини двадцятого сторіччя, та боюся робити це припущення переконанням. Свідомість величезних мас людей ще плаває на кораблях тих чи інших істин. Багатьом здається, що зійти на голий берег і спитати себе: "Хто я? Що собою являю?" — означає втратити себе. Ясна річ, що за подібні заклики мене кожний намагатиметься проковтнути просте зі страху за себе. І проковтнули б. Що я скажу? Що я жалюгідна, закостеніла, нецікава істота? Що я поки що непотріб? Ні, ніхто не змилується. В добу цього неймовірного бичування розуму ідеями девіз "Пережити!" спалено. "Жити!" — галасують ідоли, без прийдешнього, і галасує гайвороння над людськими окописьками.