— Лемішку будеш їсти? — запитала Левадиха з-за дверей.
— Одну ложку,— озвався я Думки сколихнулись, заметушились, але попередній стрій їх уже не відновився. "Іде голод", — видзвонювали краплини талого снігу під стрілою.
Спав у замку. Миколи не було. Перед сном я прочитав у томику Гюго про компрачикосів. Досвіта мене розбудила, пошкрябавши шибку, потурбована вітром ялиця. За вікном косими смугами топився небокрай. Ніч плазом відступала в ліси і яруги. Але й тут її настигне день. Ніщо йому не перешкодить, ніяка сила не зупинить. Можливо, десь і в глибинах нашого буття визріває світанок, одвойовуючи в темряви позиції і плацдарми.
Я поголився, з'їв хліба з солониною, усе позамикав. Надворі посипав рясний, пухнастий, схожий на гусінь сніжок Падаючи, він так само, як гусінь, ворушився на землі, підламував під себе колючки і розпластувався.
У каменоломні я змастив олією свердло, витер від болота держак молота і майзель, повідкидав з-під ніг камінці. Відтак сів навпочіпки над урвищем. У долині, подібний до мурахи, настоячи посувався маленький чоловічок. Покружлявши навколо бункера, він довго стояв, піднявши до чола руку: озирав погаратані мною скелі й стоси.
Я заховався між стоси, щоб Гривастюк не міг бачити мене Сніг пішов густіше. Слизькою стежкою війт добиратиметься сюди добру годину. Що за лихо привело його?
Я вертів діри. Корба тихо поскрипувала, свердло почало бити в один бік. З'ївся трибок. Я підігнав мутру. Крутити стало важче, але свердло пішло рівніше. Мені його акурат вистачить.
"А коли сьогодні домовитися з Гривастюком?" Цей заверниголова може побоятися. Скажу, що бункер мені на заваді, а майданчик дуже привабливий — при шляху, рівний, головне, що каміння не треба буде возити. Усе начебто логічно і переконливо.
Гривастюк був зодягнений у новий сардак і чорну, поспіль вкриту краплинами талого снігу шапку. Він зупинився якраз у тому місці, звідки я спостерігав за ним. Віддихавшись, рушив понад проваллям до мене.
— Гай-гай! Та ви творите чудеса.
— Зопалу, пане Гривастюк. Допався, як бездомне котя до затірки.
Війт з солідністю походжав між стосами, доторкався до брил, довго й замислено оцінював борлак скелі.
— До спілки не пристають, пане Повсюдо?
— Кому охота морочитися в цей непевний час? Один наживаю мозолі.
Губи його заходили, ніби їх сіпали невидимими поводами.
— Не шкодуйте. Поступаєте правильно, слово даю А працюєте — куди твоє діло! Це означає, що натогід восени новосілля? А це що за бомбомет?
— Дрільборер,— назвав я свердло по-німецьки.— Зразок відомий, Молотковський лиш побільшив. Дивіться.
Я наліг плечем на педаль і повів корбою Сталевий стрижень ум'як у вапнякову плиту і занурився до опори. Гривастюк примружився. Вперше в житті я побачив одверту гримасу: мене не тішить людська удача.
— Так-так, — буркнув він, і щоки його запалали, як пампушки на сковороді.— Але я гніваюся на вас, пане Повсюдо.
— Що замовив роботу соціалістові? Але ж він найкращий коваль.
— Ви перебільшуєте щодо здібностей Молотковського,— сказав Гривастюк, озираючись навколо — Соціаліст?.. Менше з тим. Справа, власне, в тому, що ви не господар свого слова Чекаю вас багато неділь підряд, виглядаю. Якщо вже обіцяти, то, по-моєму...
— Вибачте, пане Гривастюк. Оці штабелі мене з ніг валили. Мусив відпочити.
— Я запрошував не до лопати, Прокопе. Повеселились би і так далі... Компанія збирається завсіди вишукана. Тамтої неділі, приміром, гостював колишній ваш вихователь Мефодій Гірчак...— Він умовк, чекаючи, що я скажу.
— Гірчак?
— Ми з ним познайомилися через Володимира Майдана, секретаря повітового комісара. Гірчак і Володимира вчив, склав йому протекцію в Краківському університеті. Хоч він був єдиним українцем серед професорів гімназії, зате людина впливова. Я люблю гарне товариство.
"А ти — птиця!" — подумав я, водночас щиро жаліючи, що втратив нагоду зустрітися з Гірчаком.
— Загалом важко собі простити,— сказав я.— Але, їй-бо, з ліжка не зводився.
—— Чекаю вас цієї неділі, що прийде. А помимо того,— Гривастюк дістав з-під поли папку і відкрив на потрібній сторінці,— розпишіться в отриманні документів. Нині ділочинство — комар носа не підточить.
— Хвалю: менше свавілля.
— Так. А як же з грунтом, пане добродію? — Згорнувши папку, він очікувально затримав м'ясисту долоню з короткими грубими пальцями на обкладинці.
— Ще подумаю,— сказав я несподівано для себе. Ні, я для політики не годжуся. Я розмовляю з людьми занадто прямолінійно, готовими оцінками, не даючи їм можливості побачити речі в розвитку. Тим самим я позбавляю себе можливості створювати ситуацію для нападу чи відступу.
Гривастюк повернувся обличчям до ріки, як полководець, викинув уперед руку:
— Вибирайте. На хазяйське око, то далеко й шукати не треба. Ось тут, під горою, відступивши від отих акацій, з богом починайте.
У мене аж у п'ятах похололо.
— Обійдеться без транспорту, рівно, городець викрається, річка, пасовисько, помешкання при гостинці. Для майстрової людини все це, знаєте, велика зручність. Якщо ви не надумали далі навчатися.
— Пізно, пане Гривастюк. Ви справді радите слушно.— Між іншим, я нічого не втрачаю завдяки своїй прямолінійності. Діалектика речей, якщо тримати долоню на її пульсі, не зраджує.— До речі,—додав я,— не раз уже зупиняю погляд на цьому клині. Мене лише стримує ота брила, бункер...
— Гейби тіснувато через неї, — погодився Гривастюк, але одразу ж просіяв:— А ви її під стіжок, чи що? Зрештою, нехай собі сидить десь у кінці городу під лопухами.
Гривастюк пішов від мене божественно-замислений, у прекрасному настрої. Коли він сховався за пагорком при цвинтарі,— він сходив до села мурованкою,— я не втерпів і підкотив до шкарпу чималий кругляк. Увалень, важко відштовхнувшись од землі, полетів низькою дугою, вдарився і розбігся градом. Я розчаровано дивився вниз. Жоден камінець не досяг дна, Я постановив собі піти до Гривастюка в гості.
Левадихи не було дома. На столі я застав листа від Покутського і листівку із зображенням Львівської ратуші.
"Любий хлопчику,— писав Покутський.— Не знаю, чи доживу до твого одвіту. У нас у місті страх що твориться. Голод. Роботи нема. Сотні львів'ян щодня переселяються на Личаківку, попи не встигають проспівати "вічная пам'ять". Софія моя лежить опухла, я ледве глипаю.— Кілька рядків закреслено.— Помагай тобі боже. Нікуди не рипайся, бо й далі небезпечно, та ще появилося бандитство. Сиди в селі, раджу тобі як рідний батько. Думаю, ніхто до тебе не вчепиться, там на це повинні легше дивитися. На цьому не згадуй лихом. Дня 7 грудня 1918 року".