А хто це тиняє стежкою? Невже сюди? О, та це ж двадцяте сторіччя вислало до мене, в кам'яну епоху, жінку, яка повинна мене втішити і розрадити.
— Ху! Легше до неба дістатися, ніж до тебе, Прокопику.
— Бо до неба — це вперед, а до мене — назад,— сказав я, мотаючи з надпочатого клубочка.
— Ой, дихнути нема сили.
— Тут повітря інше.
— Боже, як ти спотворив гору!
— Я не винен, що в мене безбожні смаки... Що там Діється в селі, Ревеко?
— П'ють. Покажи свої руки, Прокопику.
— Це неможливо — у мене нема своїх рук.
— Не жартуй,— вона підступила до мене і взяла мою руку в свої.— Боженьку! Та вони в тебе затовчені, як дорога.
— Я хотів би, щоб вони стали дорогою. Та чи підуть нею?
— Мені чути з долини, як ти вигримуєш. Хочеш яблука?
— Ні.
— Візьми, я не ворожка.
— Воно тепле.
— Я його біля серця нагріла, щоб ти горло не простудив.
— Дякую за тепло.
— А за яблуко?
— Одним менше в тебе, одним більше в мене — чи це щось міняє?
— Тоді я ще чимсь почастую тебе,— вона розстебнула кожушок і вийняла з-під поли загорнений у папір коржик.— Це я, Прокопику, з останньої муки. Спекла, сіла над ним...— В очах її виступили сльози...
— В такому випадку ми пообідаємо разом. У мене є риба, часник, хліб і квашені огірки. Хочеш? Смачне все — не опишеш. Від зайця. Колись мама напихала батькові кишені хлібом і вареними яйцями. Він. того не з'їдав і після роботи викладав переді мною. "Від зайця", Можеш собі уявити, як я смакував засохлі цілушки. Подарунок від зайця! Цього було досить, щоб згризти засушену, як кремінь, шкуринку.
"Чого вона прийшла поділитися останнім зі мною, а не з Федором?"
— Ти й вариш тут? — спитала Ревека, ставши при вході до печери і дивлячись на казанок, у якому я кип'ятив відвар з вишневих прутів.
— Сідай на плащ, а я принесу собі кам'яний стільчик. Я закотив до печери брилу, розмотав з старої Левадишиної хустки клуночок з їдою.
— Ти славна дівчина,— сказав я Ревеці.— Та була б ще милішою, якби принесла чверточку оковитої.
— Цього ніколи не буде,— сказала вона похмуро, зробивши круглі очі і надовго спрямувавши їх на мокру стіну печери. Можна було здогадуватися, що на цьому грунті в них із Загатою виникла якась пропасть.
— Я випив би, аби зігрітися,— обережно додав я. Аби шлунок зігріти. Він від холоду іноді капризує в мене. З холоду, а чи держава поступово пред'являє на нього свої права. Знаєш, коли людині зіпсувати шлунок, вона перестає думати про державні порядки і всеціло спрямовує свій погляд в шлунок, як ти оце в тріщину в камені.
Вона пильно подивилась на мене і усміхнулась.
— Дай-но, дай-но Левадишиної риби. Подивлюся, як вона вміє готувати.
Левадиха її не святкувала, і вона це добре відчувала, не сміючи, проте, ні просити кращого ставлення, ні почати жити так, щоб на нього заслужити. Вона старанно пережовувала м'ясо, мов не вірила, що в ньому не вм'ята залізна скоба.
— Може бути,— сказала вичікувально.
Я кивнув, хоч Левадишині страви мені здавалися прісними. Я не звертав на це уваги, бо на фронті й не такого пробував.
Ревека розламала корж надвоє, довго дивилась на пухке, жовтаве від соди тісто, і нижня губа її затремтіла. "Що то був за поріг,— подумав я,— після якого вона почала плакати німо, в душі?"
— Мама пекла коржі з вишнями,— сказав я.
— Я не робила вишняку. Для кого?
— Тоді вони пахнуть чимсь свіжим, бентежним.
— Якби знала, що любиш такі, то позичила б вишень. Село міцне надіями. Не каже "випросила б", а "позичила б". І всі так кажуть, і слово "позичати" не міняє свого значення.
— Довго будеш тут пропадати? — спитала Ревека.
— Аби не збрехати, іще днів з десять. А може, лишусь довше і наколю на мур навколо обійстя. Не знаю.— Я закурив цигарку.— Батько завжди мріяв про той час, коли ми збудуємо нову хату. Інколи розбирає жаль Я її бачу, навіть не заплющуючи очей. От якби я поклав її при його житті. Яка це втіха родичам!
— Я своїх не запам'ятала,— Ревека на якусь мить завагалась, та пересклила страх.— 3 чотирьох років сиротою. Була за наймичку, поки не виросла, тоді почала підбирати до мішка, що відбилося від чужих рук. — Вона вирішила нічого не приховувати.— Ти знаєш, як мене від хреста звали? Оленкою. Було мені чотирнадцять, як придавив Охітва. Можеш повірити: священик збезчестив сироту, наймичку?.. Потім стала підночовувати за гостинці Гривастюків, Задвірних — усіх, кому була охота.
Знову внутрішнє ридання. Тремтять ще соковиті малинові губи, і нервово сіпається легка, як пташине крило, чорна брова. Загату вона не спом'янула жодним словом. Мабуть, ще жила в її серці надія. Я подумав: "Ні, не страх вона поборола, а знайшла в собі силу подивитися на себе збоку і навіть у чиїйсь присутності. Але... от загадка — людина, що її принукало це зробити?" Раптом вона звелась і, долаючи ніяковість:
— Скажи, Прокопику: може, тобі щось зварити, принести?
"Добра вижадналась, і хочеться їй добро зробити".
— Ну, — вдавано засміявся я.— Тільки покажи приклад, тоді мені з усього села нестимуть. Як схимникові. Спасибі, Ревеко... Пробач — Оленко. Ой, до роботи...
Я на її місці образився б на Прокопа Повсюду. Вона довірилась мені, але я не захотів, щоб це довір'я закріпилось. Вона помітила це. Але Ревека була не з тих, що, даруючи, втрачають. Вона багата, як сам господь, і не бідніє через свою щедрість.
— Каменю ти вже наклав — дай боже! — мовила вона радісно і не йшла, крутилась, мов когось визирала. Може, їй хотілося, щоб я ще раз назвав її Оленкою? — Тільки вважай на себе, бо до пори знищишся.
— Стежкою і не пробуй,— порадив я, бачачи, що вона рушає.— Краще піднімися на гору, а тоді зійдеш попри цвинтар, там не так слизько.
— Щасливо, Прокопику!
— І тобі, Оленко!
Вона зупинилась, зміряла мене довгим поглядом і раптом широко усміхнулась — якоюсь молодою, іскристою і мудрою усмішкою, яка молодила її, як молодить дівчину шлюбний вінок на голові.
Невдовзі після Ревеки до каменоломні приперся Головацький. Я спустився зі скелі й перегородив йому вхід на стежці. Головацький наставив, як подарунок, руку, на лиці його було написане неспокійне запитання. Він вражено оглядав стоси і на мить затримав мою руку в своїй.