— А де сили, які повинні протистояти цьому?
— Є сили, Прокопе. Є! Ми з тобою незабаром станемо свідками народження світової соціалістичної цивілізації. Усе йде до цього.
— Що ж? Як мовиться, бог у поміч. Не забувайте, що і я на дещо можу придатися. Микола посміхнувся.
— Закушуй. Тобі не здається, що сухарі пахнуть горищем?
— Ага.
Я почав оглядати, кабінет. Справді, дуже зручне місце для відпочинку. Тут, мабуть, легко зібратися з думками і легко картати себе за якийсь промах — ніщо не нав'язується. У кабінеті була м'яка канапа, трохи масивний стіл з точеними ніжками, скляна шафа з книжками і кахельна грубка. Долівка була застелена благеньким, попротираним у багатьох місцях килимом. Повітря трохи застояне, і таке відчуття; що думки в ньому будуть застрягати, а коли прийдеш знову — застанеш їх навколо. На канапі маленька подушка. Можна прилягти, заплющити очі, тоді світ віддалиться на сотні кілометрів, і його легше окинути поглядом.
— Отже, життя — вагітна добром і злом жінка, що не може народити, оскільки люди жадають від неї тільки добра? — Микола відштовхнув крісло, пройшовся по кабінеті. Я дивився на нього насторожено: до чого він веде? — Ти репетував: боротьба, до дідька жінку! Так чи ні? Так. Тепер ходи, щось покажу.
Він запалив ліхтарню і провів мене в сирі, процвілі льохи. Тримаючи мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа,— видко, навідувався сюди частенько.
— Колись тут катували кріпаків,— сказав він півголосом.
— Хто знає, може, ці пивниці ще комусь придадуться,— озвався я.
Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабіринтами, нарешті підземелля обірвалось, і перед нами стала глуха стіна, викладена з нетесаного каменю. Микола передав мені ліхтарню і, просунувши пальці в щілини, видобув завбільшки з решето брилу, за якою зіяла непроглядна темінь. Забравши назад ліхтарню, він поклав її по той бік отвору і засміявся:
— Лізь.
Коли я наполовину просунувся, він весело запитав:
— Візьму й замурую зараз Повсюду?
— І ніхто не знатиме, де ділося трішки людської недолі,— загудів я в темряву.
Призвичаївшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких приклад до приклада покоїлось .кілька тисяч манліхерів і тульських гвинтівок. На дощаних помостах стояли законсервовані гочкіси, льюїси, максими, муравлиськами були навалені купи набоїв, стоси шабель, зсипища гранат. Усе те пірнало в сперту підвальну ніч.
— Інструменти,— сказав Микола, обтрушуючи штани.— Зробимо твоїй жіночці операцію.
— Дай собі з цим спокій.— Я зняв з гачка біля отвору гвинтівку, яку Микола тримав напоготові.—Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку складну операцію. З ким доглядаєш цей арсенал?
— Наразі сам.
Ми порізали ще цеглину солонини, випили, і він забубонів:
— Я у війну навчився дорожити цією штукою,— показав на сало. — Ладен вставати до неї серед ночі. Чорти б його брали, хіба тільки німці мають ласувати нашим салом? Та мужицьке тіло швидко розпирає. Угадай, скільки важу.
— Корець з гаком.
— І лисію, як паршива вівця. Бідне моє парубоцтво: ніяка дівка за мене не піде. Хоч бери й неси на ярмарок свої чоловічі відзнаки. Та воно й дівки порядної нема. Поки щось підходяще виросте, обшалююся жиром. Марину твою Ковальчуки продали, сучі діти! Сватай Гривастюкову Гафію: гожа, не дурна. Лиш би де зіпсувалась, бо жінка — що степова мімоза: невінчана — золотко, заміжня — нудьга. Ти ніколи не замислювався про природу дівочго натхнення, яке робить їх кралями? Те-те. Виходячи заміж, ховають свої гідності, наче їх ніколи й не було.
— Як тобі Ревека?
— Ревека — скриня зі щастям,— відказав Микола, змітаючи долонею кришки.— Але збідованому, котрий уміє цінити щастя. Вона надто досвідчена в коханні, була б ще скучно відданою і старанною, а для дурного — знаєш, чим би це було.
— Щось ти підозріло розумієшся на цих речах.
— Ага,— вказав він.— Признайся байдужому — не повірить.
— Не признавайся.
— Тоді до кого слово мовити? — Він поскладав до кошика пляшки.— Я розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жінки дівка, схожа на Ревеку. Довів її ревнощами до самогубства.
— Що ж він тепер?
— З іншою живе.
— Добре?
— Несогірше.
— Може стати погано.
— Побачимо.
— Доля — це розплата.
У куточку Миколиних губ осіла тінь. Він закурив цигарку і стомлено опустився на канапу.
— То Європа бунтує?
— Ну й інше: подекуди зневіра, всюди — розруха.
— Війна озлобила людей?
— Взагалі озлобила, але не нарозумила, як можна було сподіватися. З цього можна зробити висновок, що візок не вискочить з глибоко нарізаної колії. Європейці прикуті до традицій.
— Так,— Микола цмокнув.— Це, до речі, спостерігається всюди. Щоб рішуче повернути в той чи інший бік, треба мати певну мужність На це поки що здатні лише великі народи, які більше себе усвідомлюють перед долею світу і які виробили більше якостей, придатних для нового устрою. Найголовніше, що перелом намітився.
— Хіба він здатний відбитися на долі світу?
— А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотів би. Але сам бачиш, як складно в житті. Я боюся одного: щоб перелом відбувався в міру підготовленості до нього. Але давай ляжемо. На ліжку думається веселіше і слухається приємніше.
— Не заперечую.
Ми розляглися в суміжній нетопленій кімнаті, вкрилися кожухами.
— Люблю гартоване морозом повітря,— мов з-за рогу долинув Миколин голос.—Зробиш проти носа шпарку і п'єш...
— Ні до кого не вчащаєш? — спитав я.
Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я відучився в ліжку мріяти, тим більше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного, і до серця підкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотілося.
— Є одна на прикметі,— сказав він. Кумгикнув і перегодом додав:—Ти її не знаєш.
За вікном навшпиньках ходила ніч. Ворушила гілля поважно замислених у місячному сяйві берестів, холодним протягом примушувала шлапати в кімнаті домовика і жалібно попискувати під спорохнявілими підлогами голодних мишей.
Микола перекидався на ліжку з боку на бік. Мабуть, через мене не брав його сон цієї ночі. І в мене не склеплювались повіки після нашої приховано-радісної. зустрічі, бо я її нетерпляче чекав, а коли вона відбулась, то зовсім не так, як уявлялося.