Іван Карпенко — Карий
французька оперета, яка саме прибула з Парижу до Петербургу на ґастролі, в ті дні була порожньою".
Відомо також, що Марія Заньковецька справила велике враження й на таких велетнів російської культури, як Лев Толстой, композиторр Петро Чайковський, Антон Чехов. До речі Чехов, мати якого була українка, відвідував кожну виставу, де грала Марія Костянтинівна, познайомився з нею, листувався і навіть збирався написати спеціяльну для неї п'єсу.
Лев Толстой теж бував на виставах української трупи. Як довідуємося з книжки А. Сахалтуєва "Л. М. Толстой і українська література", незабутнє враження справила на нього Заньковецька своєю грою в ролі Олени в п'єсі Кро-пивницького "Глитай або павук", яку бачив Толстой в Москві восени 1887 року. Він був так захоплений, як згадує артистка М. Лазурська, що післав за куліси свого сина з проханням від батька "дат л йому на згадку ту хустку", що її Марія Костянтинівна-Олена — зриває з голови в сцені божевілля. Після смерти Льва Толстого та хустка зберігалась в Московському музеї Толстого.
Толстой взагалі прихильно ставився до українського народу, до нашої мови, читав українські книжки. В його книгозбірні було багато українських видань, навіть з підписами наших відомих письменників.
З листа дружини Толстого також довідуємось, як вони були на українській виставі і як студенти були захоплені: "Студенти дійшли до того, — пише вона в листі, — що перестрибнули всі рампи і кинулися всі натовпом на сцену, де підкидали й цілували актора Садовського і його дружину, на прізвище Заньковецька, буквально закидали квітами, вінками і, врешті, капелюхами. Поліція прийшла й насилу розігнала". До речі, серед тих студентів-ентузіястів був і син Толстого, і, певно, чимало українців.
Та не зважаючи на всі ті успіхи в Москві й Петербурзі, а також похвали царської родини, цензурні перешкоди для наших театрів не зменшувались. Багатьох русифікаторів, що обіймали важливі посади чиновників і навіть міністрів, той успіх бісив, і вони робили все, щоб задушити українську культуру, мову, мистецтво. Одним з таких україноже-рів був тоді київський генерал-губернатор Дрентельн, що заборонив ставити українські п'єси в Київській губернії. Ця заборона тривала від 1883-го року протягом 10 років. А скільки дрентельнів та зелених (такий був в Одесі) зустрічав український театр на своєму шляху майже в кожному місті.
Ніхто не забуде й того, як лютувала чорна сотня, на чолі, фактично, з царем, зокрема в 1908-му році. Як згадує той же В. Чаговець, вони розбивали вікна вітрин в книгарнях Києва, рвали на шматки українські книжки та портрети Шевченка і там же на майданах спалювали їх. Це робив так званий "Союз русского народа", за яким стояла влада.
І в цей же лютий 1908 рік відбулося в Києві відзначення 25-річного ювілею сценічної праці Марії Заньковецької. Це свято, в противагу розгулові русифікаторів і погромам, перетворилося на поважне к/льтурно-національне свято. Вечір відбувся на сцені театру 15-го січня. На свято прибуло багато делеґатів з різних кінців України, з Галичини, з Росії і навіть з області Війська Донського, а також надійшли численні листи від шанувальників таланту Заньковецької.
Михайло Коцюбинський прислав тоді листа, де говорилося: "Кожний, хто тільки знає українську сцену, хто знає її діячів, той ніколи не забуде вашого імени, не забуде його й історія України... Незабутній Кобзар українського горя поставив "слово" на сторожі, а ви понесли те слово, щоб палити серця, щоб будити в них чесність до світла й рідної мови... Бажаємо вам довгого віку, сили, енергії, — так, як Україні бажаємо найбільше таких людей, як ви". Надзвичайно могутнім вибухом радости й оплесків це привітання підхопила маса людей, що заповнила весь театр. Іван Франко, якого Заньковецька відвідувала, будучи х Галичині, був саме хворий. Він через гостей звідти передав своє привітання, пишучи: "......Зерно прозябло...... і нива ожила і вкрилася рясною зеленню, зацвіла буйно і в слушнім часі видасть багаті плоди. Ось ваша велика заслуга перед Україною і перед світом".,.
"Та ось, — згадує далі Чаговець, — оголосили, що прибули "гості з Полтавщини"... вийшло двоє: струнка дівчина в полтавському вбранні... і плахта, і запаска, і білосніжна сорочка, вишита голубим і рожевим шовком, і золотисті коси, і сині очі — все говорило про батьківщину першої "Полтавки". Із нею поруч уже літній чоловік із сивуватим чубом і пухнастою сивою бородою. Земський лікар і громадський діяч. Він розгорнув полотнище, яке було в його руках. Дівчина підтримала це полотнище з другого кінця — і перед тисячами очей розкрилася чудова картина.
Широке яскравосинє шовкове полотнище. Справа і зліва намальовані дві скелі. Між ними, на тлі синього неба, вогненні промені зорі на своєму сході, а на передньому пляні — майже в людський зріст — стоїть, як жива, Марія Заньковецька в ролі "Наталки". І незмінні відерця стоять на землі. Немов живий двійник ювіляра!".
Захопленню глядачів і всіх, хто стояв на сцені, не було краю.
За тим прозвучали ще багато привітань і спогадів про те, як дівчата з Опішні, з Диканьки та Милорадсвого рвалися до Полтави, щоб побачити "Полтавське чудо" — Марію За-ньковецьку на виставі. Навіть монашки з Стародубищансько-го манастиря в чорних сутанах, вирушили ніби на богомілля, а там перевдяглися в пишні селянські одяги й ішли побачити Заньковецьку.
Марія Заньковецька слухала всі привітання, спогади і сміялася з сльозами на очах, наче перед нею оживали чудові картини її власної юности.
Того вечора вона одержала разом з привітаннями багато подарунків. Пізно увечорі, як згадує Чаговець, закінчилося це свято в Київському театрі. Але очі таємної поліції не спали. Тієї ночі, коли погасли вогні і все спало, до квартири Садов-ського, де були складені всі ювілейні дари, увірвалися непро-шені гості. Не злодії, ні. Увірвалися перевдягнені жандарми і викрали все, що становило для них інтерес... А знамениту картину "По той бік гора", що подарували полтавці, було вкрадено з артистичної кімнати Заньковецької ще до закінчення ювілейного спектаклю. Так вона й зникла без сліду. Не даром жандармерія чи поліція наказала видати 50 безпла тних квитків для своїх таємних аґентів.