що
пережив
Пройшли віки — геть чисто все змінилось,
Ти чуєш? — все! І сонце вже не те.
А твій батіг ні тлінь, ні смерть не з'їли,
Ба, ні! Його ще навіть доточили,
І руків'я в ньому золоте.
А далі автор підкреслює, що у нас тепер "цивілізація й культура", а тому батіг у нас уже із дроту, а не з шкури, бо спеціяльно для людей, а коли б'є, то здирає пас на серці і на
■ *
тілі:
ш
Та не кричи,
ж
Кусай!
ще
Кусай до крови їх, як стане серце руба!.. О, як він б'є!!!
Іван Багряний разом з родиною
І Багряний з неменшою іронією й сарказмом над підра-дянською дійсністю закінчує свій сатиричний твір словами:
Тож він відсіль, з країни казки й волі, Де Конституція —
святиня над усе, Тож він туди, де люди ходять голі, Туди
Цивілізацію несе!
Літературознавець Борис Подоляк високо оцінює цей твір Багряного, зазначаючи: "Полісмисловість сатири ставить її на вищий ступінь поетичний, а соціяльне звучання має загальнолюдське значення. Часто повторюваний рефрен про "країну казки й волі, де конституція — святиня над усе", країну, яка, проте, не тільки використовує це виключне знаряддя для своїх "вільних" і "щасливих" громадян, але за всяку ціну хоче ощасливити цим удосконаленням "з золотим руків'ям" батогом інші країни й інші народи". І проф. Б.
Подоляк, співставляючи твір Багряного з "Кавказом", каже, що в сатирі Багряного є щось від Шевченка.
Роман "Сад гетсиманський", що має 600 сторінок, вийшов у 1950 р. і приніс авторові новий успіх і славу. В цьому творі автор з великою мистецькою силою показав у синтетичній формі яскравий образ радянської тюрми й облудного фальшивого правосуддя в країні, де "так вольно дышит человек". Автор проводить головного героя роману Андрія Чумака чегез багато випробувань і страшних ситуацій. Життя царської в'язниці, змальоване в творі Антона Чехова "Каторга і ссилка", блідне перед радянською в'язницею часів Сталіна.
Відомий львівський редактор і журналіст Володимир Мартинець, що також багато поневірявся по польських в'язницях, писав про "Сад гетсиманський": "Признаюся, від часу "Землі" Стефаника і "Чотирьох шабель" Ю. Яновського ні один твір української літератури не зробив на мене такого сильного враження, як Багряного "Сад гетсиманський". Аж у цьому творі Багряний показав себе і переріс не тільки всіх інших наших письменників на еміграції, а переріс самого себе".
З'явились прихильні й глибокі своїм змістом і знанням справи рецензії в еспанській, польський та іншій пресі.
Широкознаний польський поет, перекладач і літературознавець Юзеф Лободовський надрукував велику й цікаву рецензію на роман "Сад гетсиманський" у паризькому польському журналі "Культура" ч. 1/39, 1951. Лободовський пише, що він прочитав безліч творів про підрадянську дійсність, як польських авторів, так і інших. Серед них і Кравченко, і Кестлер, і Віктор Серж, і десятки інших. Деякі з них, пише Лободовський, як відомі книги Кравченка і Кест-лера, здобули світову популярність. Проте, першу він називає "досить пересічною", а другу — гнітючою. І далі Лободовський пише: "Багряний описує таку страшну дійсність, про яку Кестлерові навіть не снилося"... "З одного боку, — пише Лободовський, — книжка Багряного є разючим документом радянської дійсности, який перевищує сплою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, а з другого ж боку — є виразним свідоцтвом глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків". Крім цього, Лободовський підкреслює, що, незважаючи на гнітючу потворність описуваних речей, "Сад гетсиманський" є книжкою в найвищій
мірі оптимістичною.
Такі об'єктивні признання визначного чужинця, знавця літератури, говорять самі за себе, на користь Івана Багряного. Зрозуміло, не треба думати, що твори Багряного не мають помилок чи недоліків. Вони є, і рецензенти це згадують, але домінуюче значення, як зазначають вони, мають позитиви.
Сам Лободовський писав, що Багряний у своїй творчості часто буває нерівний, його поезії у збірці "Золотий бумеранг" неоднакової вартости, поруч дуже сильних зустрічаємо значно слабші, проте і ті слабші вищі пересічних. Так само говорить Лободовський і про недоліки в його прозових творах. У них він звертає увагу на багатослів'я, мітингові ефекти, забагато анекдотичних епізодів. А проте Лободовський каже, "Але значення цієї книжки, яку я не завагався назвати потрясаючою, переходить далеко межі звичайної літературної оцінки".
Його позитиви найкраще визначаються тим, що "Сад гетсиманський" у 1961 р. вийшов у перекладі французькою мовою. В цьому відношенні Іван Багряний, мабуть, перший із еміграційних українських письменників, мав щастя познайомити інші народи, інші літератури з українським підра-дянським життям. І в цьому велика заслуга нашого письменника Івана Багряного.
Не стану зупинятися на його драматичних творах, на повісті "Огненне коло", що змальовує трагічну боротьбу нашої молоді під Бродами, та на сатиричному творі "Антон Біда, герой труда", де автор спрямував своє мистецьке вістря проти радянських окозамилювачів — із східноберлінського комітету, тобто проти репатріяційної пропаганди.
Показавши в цій книзі з великою сатиричною майстерністю всі страждання нашого народу — злидні, голод, роз-куркулювання, заслання, Багряний закликає до безкомпро-місової боротьби:
Нехай тих мук налито вщерть — Боротись! На життя і смерть!
І закінчує:
Ми прийдемо з усіх світів Із всіх розпуть Росії, — На втіху й щастя Матерів! Для ворогів же... в тій порі, Для них засяє Бог вгорі І меч біля Софії.
Літературна та публіцистична діяльність Багряного певно била якраз у ціль, яскраво розкривала всю фальш підра-дянської дійсности. Це бачимо хоч би й з того, що Москва вдається до нового трюку, щоб якось знесилити, демобілізувати письменника: 12 червня 1956 р. вона бере сина Івана
Багряного — Бориса, який в той час перебував нібито в Червоній армії, і змушує його промовляти через радіостанцію комітету "За возвращение на роди::у" до свого батька, тобто до Івана Багряного. Диктор радіостанції спершу вилив чимало бруду на українську еміграцію, на українських самостійників і націоналістів, серед яких, мовляв, Багряний с одним з "главарів". Потім перейшов ближче до теми, сказавши, що Багряному пора б "подумати про своїх дітей і про повернення на батьківщину". Після цього радіодиктор робить раптом сюрприз — переносить слухачів до Охтирки, Сумської области і виводить перед мікрофон сина, Бориса Багряного, який хоч і перебуває в Чеювоній армії, але в цей час опинився в Охтирці. І той же син починає просто гоголівську розмову з батьком-ег.ііґрантом. Заявляючи, що він чув про нього багато поганого, а то й ганебного, і що він бажав був спершу відмовитися від батька й на очах усіх розтоптати ім'я, але потім, мовляв, переважило "синівське почуття", він вирішує говорити лагідніше, вмовляє батька, щоб він "переоцінив свої діла й погляди". "Давай розберемося, батьку, в тому, що ти робиш, — говорить син Борис, і закликає батька припинити "ганебні наклепи на свою батьківщину і не вводити в обман своїх земляків, які страждають на чужині". Далі говорить, як йому, Борисові, добре живеться і де, мовляв, це бачено, щоб сирота міг одержати вищу освіту, що в капіталістичній країні нічого подібного не побачиш.