— Ну, я сподіваюся знайти її для вас.
— А доти?
— Не знаю… Ви могли б їсти у кооперативному ресторані, але… Він слухав дівчину так, наче від неї залежала його доля.
— У вас є валюта? — спитала вона.
— Що-що?
— Валюта — це іноземні гроші. Якщо вони у вас є, то я можу купити вам що завгодно у Торгсині. Це крамниця для іноземців. Там продається все, що буває в європейських крамницях. У кожному місті є такий магазин.
Він дістав гаманець і взяв із нього турецькі ліри, однак дівчина насупилася:
— Я не впевнена, що їх приймуть. Але спробую…
— Як?! — Аділь-бей затнувся. Бракувало ще, щоб тут повторилася історія з італійським консулом. Але вуха у нього аж палали від думки, що турецькі ліри можуть не прийняти в крамниці, де торгують на іноземні гроші.
— Що ви їстимете?
— Що завгодно. Я не голодний.
Це була правда. Аділь-бей не хотів їсти, він узагалі нічого не хотів. Хоча ні: у нього було бажання негайно з'ясувати стосунки з кимось із місцевих відповідальних працівників. Аділь-бей хотів знати, чому Фікрет забрав грамофон, чому він одіслав прислугу, чому його супроводжував до вокзалу перський консул, чому італійці такі агресивні, чому люди навпроти стоять біля вікна до другої години ночі, чому…
Одне слово, все! Все, зокрема й про турецькі ліри, яких можуть не прийняти!
— За годину я повернуся, — сказала Соня, надягаючи чорний капелюшок і ховаючи гроші до маленької сумочки.
Аділь-бей нічого не відповів. Він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. Саме в цю мить із кооперативу вийшла жінка у фартусі й почепила на двері якусь табличку. Він не міг прочитати, що там написано. Люди, що чекали в черзі, знерухоміли, ніби питаючи самих себе, чи це правда, — достоту як відвідувачі в Аділь-бея, яких він одіслав уранці. Потім бідолахи поволі посідали вздовж тротуару. Чого їм не вистачило — хліба, картоплі?
Навіть не глянувши на табличку, Соня ввійшла до кооперативу. В цю хвилю відчинилося вікно нагорі. Молодиця в жовтому вже одяглася. Вона так і залишилася в жовтому, але цього разу під сукнею було помітно білизну; коси жінка зачесала, губи й вії підфарбувала. Вона саме закінчувала полірувати нігті, коли раптом обернулася до дверей, зустрівши когось поглядом. Вона щось говорила — Аділь-бей бачив, як ворушаться в неї губи, й чув, як там переставляють речі. Несподівано в глибині кімнати промайнула Соня. Ту ж мить вона зникла у дверях і більше не з'являлася.
За хвилину Соня вже швидко йшла вулицею. Чорне плаття обтягувало її вузькі стегна й прямі плечі.
Що ж робити далі? Аділь-бей заходився розпаковувати валізи, шукаючи місця, де б покласти білизну й решту речей. Найдужче він ненавидів у цю хвилину італійського консула, пригадуючи його вгрузле в крісло тіло, мов символ самовдоволення й достатку. Аділь-бей наче бачив, як здригається це жирне тіло, перш ніж сказати щось ущипливе й злостиве.
А пані Амар, хіба вона краща за консула? Щойно Аділь-бей згадав про неї, як почув у кабінеті кроки. Тримаючи в руках стосик сорочок, він одчинив двері. За порогом стояла персіянка. Вона всміхалася, як людина, що когось приємно здивувала. Простягнувши до нього руку, вона, мов дитина, сказала:
— Гей, добридень!
Аділь-бей поклав сорочки на стілець і неохоче рушив їй назустріч.
— Знаєте, а ви — типчик нічого собі! Тим людям довелося вислухати таке вперше. І як вдало це було зроблено — просто майстерно!
— Може, ви сядете?
Він не знав, що казати далі. Жінка не сідала, вона ходила сюди-туди, брала до рук якусь річ, потім клала її на місце. В ній відчувалася напруженість.
— А ця італійка з її претензіями на великосвітську даму просто неможлива! Ви ще не бачили їхньої дочки. Дівчинці всього десять років, а вона вже викапана мати!
Здавалося, жінка аж тепер помітила, що в квартирі нікого нема.
— Ви закрили консульство? За тутешніх умов його можна зачиняти щодня. Я це завжди кажу Амарові. А він б'ється, як риба об лід, щоб оформити візу якомусь місцевому персові, і коли вже здається, що це нарешті вдалося, в останню мить щоразу виявляється: бракує якогось там підпису московського начальника або ще щось у такому ж дусі. І все треба починати спочатку!
Погляд пані Амар упав на вікно навпроти, і вона скрикнула:
— Гляньте, та це ж Надя чепуриться!
— Ви її знаєте?
— Вона дружина начальника морського "гепеу", майже моя співвітчизниця. Народилася біля перського кордону, мати в неї — персіянка. Коли ми познайомились, я запросила її на чай, і вона спершу погодилась. Потім зателефонувала мені, щоб перенести зустріч, і так ми переносили її кілька разів. А тепер, коли ми бачимося на вулиці, вона тільки киває мені головою. Розумієте?
— Ні.
— Ми — іноземці. Для неї спілкуватися з нами — це скомпрометувати себе. Ясно? — Пані Амар безперервно жестикулювала, підкріплюючи свої слова всілякими гримасами й усмішками. — Одне слово, ви можете спілкуватися тільки з нами. А ви так необачно зачинили за собою двері в італійців… Жалкуєте?
— Анітрохи.
Аділь-бей чомусь боявся цієї жінки. Надто вже вона сколихувала повітря. Його дратувала її балаканина, її невгамовність, та найбільше — оця манера настирливо розглядати співрозмовника.
— Ви знаєте, чому я прийшла в таку ранню пору?
— Ні.
— Тому що ви — досить милий нахаба. Я вирішила допомогти вам улаштуватися. Я ж знаю, що таке нежонатий чоловік. А ось і доказ: сорочки на стільці в кабінеті… — Вона взяла їх і, мов господиня, перенесла до спальні. — У вас тут не зовсім так, як у домі Панделлі. Вони там улаштували дві ванні кімнати. Чому вже не три?!
Персіянка скинула капелюшка. Сукня на ній була без рукавів, і коли вона підіймала руки, то показувала пахви.
— Насамперед раджу завісити вікна фіранками, тим більше, що у вас такі сусіди навпроти…
Аділь-бей глянув у вікно. Молодиця все ще була заклопотана манікюром. Пані Амар демонстративно помахала їй рукою, і жінка у відповідь ледь кивнула головою. А за кілька секунд, коли Аділь-бей знову глянув на вікно, воно було вже зачинене.
— У вас гарні сорочки. Ви із Стамбула їх привезли?
— Купив у Відні.
З кімнати вони виходили разом. Відчинивши двері, Аділь-бей побачив на порозі Соню, яка тримала в руках кілька пакунків.