— Треба спати!..
У неї була смішна звичка згортатися в клубочок і вбирати голову в плечі.
Сіре вранішнє світло ледь пробивалося крізь папір на шибках. Будинок поволі оживав. У коридорі вже вмивалися сусіди. Аділь-бей прокинувсь і відразу ж побачив широко розплющені Сонині очі. Її обличчя, весь вигляд свідчив про величезну втому.
— Це справді було б чудово, — зітхнула вона.
— Що?
— Таке життя. У Стамбулі чи в іншому місті… Таке життя, як на отій фотокартці…
Аділь-бей не одразу збагнув, про що йдеться. Але потім навіть трохи засоромився, зрозумівши, що Соня його ревнує.
— Це буде чудово! — запевнив він.
— Так, буде. Але як ви це зробите?
— Ще не знаю, але щось придумаю.
Він мало не сказав їй, що провідника-горянина, на жаль, уже розстріляли.
Про це краще було не згадувати. А втім, він Соні не докоряв. Її тодішня поведінка здавалася йому природною.
— Дозвольте мені одягтись.
Досі вона робила це при ньому, а тепер захотіла, щоб він почекав її в кабінеті. Аділь-бей вийшов туди в піжамі. І побачив розбиту чорнильницю, розкидані по підлозі папери. Він з насолодою потягся, позіхнув, глянув на вікно навпроти й усміхнувся, побачивши пані Коліну, яка за прозорими фіранками розчісувала свої довгі коси.
Аділь-бей чув, як ходить у сусідній кімнаті Соня, і схвильовано уявляв її постать, її рухи. Нарешті вона з'явилась — у чорній сукні, вже в капелюшку.
— На жаль, треба йти, — сумно промовила вона.
— Чому ви йдете?
— Так треба.
— А якщо ми почнемо з того, що одружимося в Росії? — Ця думка народилася в нього щойно, і він поспішив її висловити.
— Це нічого не змінить. Я все одно залишуся росіянкою, і мені не видадуть паспорта.
— А що ви збираєтеся робити зараз?
— Я хочу вийти звідси так, щоб мене ніхто не помітив. Потім піду додому й поснідаю. А о дев'ятій повернуся сюди.
Про консульські обов'язки Аділь-бей уже забув. Він глянув на розкидані папери й подумав, що все це тепер не має сенсу.
— А я почну готуватися до від'їзду. Ви маєте рацію, краще буде, коли консульство працюватиме.
Він добре розумів, що нічого ще не ясно, що вони не обміркували як слід жодної з проблем.
— До зустрічі, Аділь-бею!
Вона виходила від нього, як робила це вже не раз, але тепер Аділь-бея чомусь охопив страх. Він промурмотів, як завжди, коли дуже хвилювався:
— Соню…
— Що? Я ж о дев'ятій повернуся!
— Так… Я знаю… — Аділь-бей не випускав її руки. Він усе не зважувався відпустити дівчину.
— А що, як ви залишитеся?
— Це неможливо.
Вона показала на будинок навпроти й хутко рушила до дверей. На порозі ще раз обернулася й подарувала йому квапливу усмішку:
— До дев'ятої!
Аділь-бей неквапом голився. Почулися кроки служниці, про яку він уже встиг забути.
Коли консул, одягнувшись, нарешті ввійшов до кабінету, то побачив, що служниця тримає в руках Сонину сумочку. Здавалося, це її анітрохи не дивує.
— Секретарка забула, — сказала жінка.
— Дякую. Вона прийде.
Аділь-беєві хотілося вислизнути з дому до того, як почнуть сходитись відвідувачі. Консул не мав чіткого плану, він тільки знав, куди подасться спочатку.
Повітря було прохолодне, після дощу впав туман. Моря з набережної майже не видно було. Якийсь пароплав гудком повідомив, що підходить до порту. Вулицею швидко пробігали люди.
Аділь-бей увійшов до будинку з червоної цегли, де містилася контора "Стандард ойл". У конторі працювали тільки росіяни.
— Пан Джон у себе?
Йому показали на стелю. Він зрозумів і рушив на другий поверх. Побачивши кілька дверей, постукав в одні з них. Збентежений голос щось гукнув, і Аділь-бей увійшов.
Джон іще спав, штори на вікнах були запнуті. У напівтемряві американець усе ж упізнав гостя, протер очі й почухав чуприну.
— Я прийшов, щоб попросити вас одну послугу. Це дуже важливо й дуже терміново! — випалив Аділь-бей з порога.
Американець випив велику склянку мінеральної води.
— Мені конче потрібно вивезти з Росії одну дівчину. Певна річ, паспорта в неї немає.
— Крихітку? — байдуже спитав Джон.
— Яку крихітку?
— Ну, оту вашу мишку-секретарку.
— Так. Але я прошу вас зберігати все в цілковитій таємниці. Ви, як і я, добре розумієте, чим це їй загрожує.
— Так. Кулею. Ну що ж, треба побалакати з одним бельгійським капітаном, я його добре знаю. Зайдіть до мене ввечері.
Джон саме опустив з ліжка ноги, і вигляд у ньго був похмурий, а голос млявий. Спідлоба дивився він довкола. Було видно, що й настрій у нього препоганий.
— А чи не можна поговорити з вашим капітаном раніше?
— Скажіть, Аділю, ви певні, що це дитя хоче з вами втекти? Адже ви розумієте, з нею я ще можу пожартувати, але я зовсім не збираюся жартувати з бельгійцем, який ризикує вскочити в халепу.
— За Соню відповідаю я!
— Звичайно…
— Чому — звичайно?
— У вас он залишилася білява волосина на піджаку. А де мої капці?
Джон розсунув штори, потім прийняв душ і нарешті одягся. Вигляд він мав спокійний, хоч настрій у нього явно не поліпшився.
— А я ж вас попереджав!
— Про що?
— Пам'ятаєте, колись я казав, що ви тут довго не пробудете? Те, що ви робите, — ідіотизм. Та це, зрештою, ваша справа. Коли вже ви надумали втекти, то краще робіть це самі.
Замість сніданку Джон, не дивлячись на свого почервонілого співрозмовника, вихилив склянку віскі.
— Зараз ви здатні на будь-яку дурницю! Я певен: якщо вас покинути тепер у місті самого, ви знайдете спосіб потрапити за грати! Де мій піджак? До речі, Панделлі просили мене переказати вам найкращі вітання. Зараз вони пропливають десь біля Самсуна, у ваших краях. То ви йдете зі мною?
Джон похмуро обійшов свою контору, і вони пірнули у вологу атмосферу вулиці. В цій частині міста виразно відчувався запах нафти. Вартові в зелених кашкетах через кожні кількадесят метрів віталися з Джоном.
— Оце і є те судно?
— Ні, те стоїть позаду. Його завантажать сьогодні ввечері, а вночі воно неодмінно відпливе. Там у них є й каюти для пасажирів. Ви маєте перепустку?
— Яку перепустку?
— Щоб ходити по території порту й підійматися на борт.
— Не маю.
— Тоді зачекайте.
Джон пішов поговорити з охороною. Аділь-бей побачив, як американець пригощає сигаретами людей у мундирах.
— Ходімо, — сказав він, повернувшись. — Але ми можемо пробути тут не більше, ніж півгодини, бо потім охорона зміниться.