І він, Аділь-бей, також виявився таким самим, як і кожне з них, от і все. Він теж знайшов собі закуток, з якого можна дивитися на решту людей з презирством самотньої тварини.
Удвох із Джоном вони чалапали в темряві по багні, поки опинилися на порозі бару, де навіть у цей час стовбичило троє дівок. Американець фамільярно привітався з ними.
— Ви їх знаєте?
У барі вони або просто розмовляли за чаркою, або грали в бридж, але дружбою такі взаємини не були — кожен лишався сам по собі. Фасад будинку був досить похмурий, але форма тут якраз відповідала змістові. Світляна вивіска осявала частину брудної вулиці й трьох дівок із знебарвленими під дощем обличчями; поодинокі вогники на суднах де-не-де пробивалися крізь пелену дощу. Джон саме спинився на порозі й іронічно поглядав на Аділь-бея.
Обидва вони мали однаковий вигляд: у кожного промоклий до нитки одяг, змарніле обличчя, мляве від нудьги тіло, а в душі — відчуття байдужого, повільного згасання.
Обидва стежили потай один за одним і зневажали один одного. Джон поглянув на дівок, потім — на Аділь-бея.
— Я знаю їх усіх! — заявив він з таким виглядом, наче міг проникнути зором крізь усім стіни в місті, розгледіти всі кімнати й усіх мешканців. — Сотні, Аділь-бею! Полічіть! Одна за одною, і так протягом чотирьох років…
Він штовхнув двері й дозволив швейцарові скинути з себе плаща. Аділь-бей не поспішав за ним услід. Він розглядав збоку свого супутника, намагаючись уявити, як той іде вуличкою, обійнявши якусь дівку.
— Ви платите їм карбованцями?
— Вони надають перевагу доларам, бо з ними можна піти до Торгсину. Там радянських грошей не приймають, зате завжди є хліб і все інше…
— Сотні! — повторив Аділь-бей, який доти бачив лише кількох дівок у барі та на вулиці.
Вони стояли біля червоної стойки, не оглядаючись на залу, де в цей час сиділо лише кілька моряків.
Чому Джон поводиться з ним, Аділь-беєм, так само поблажливо, як і Панделлі?
— А крім того, тут є ще сотні жінок, яких я не знаю. Це непогані жіночки — скажімо, як ваша секретарка, — але їхньої платні їм не вистачає навіть на їжу, тому вони підфарбовують губи і… З вашим попередником ми частенько погулювали ночами, кожен у своїй компанії. Інколи ми стикалися на одній вулиці чи в одному будинку, а часом навіть в одному коридорі. Я був би здивований, якби ваша секретарка не пройшла крізь усе це.
Залу осявала кругла жовта лампа. В її млявому світлі вирізнялися лише білі квадрати скатертин. Коли жінки проходили повз лампу, їхні червоні та блакитні сукні набували химерних відтінків, нагадуючи скляні вази.
— Віскі?
— Як вам завгодно.
Джон дивився на нього з іронічною усмішкою. Аділь-бей уже навіть не злився на нього, цілком поринувши в споглядання жовтої лампи. Хіба він сам не міг би волочитися за жінками, як оцей американець? Чи найняти таке розкішне помешкання, як у Панделлі? Зробити те й те зовсім не важко. Чому ж він цього не робить?
Раптом поруч почувся знайомий голос:
— Вітаю вас, любий Аділю!
Це була Нейла. Простягнувши руку, вона сміялася з його збентеженого вигляду.
— Я сяду, можна? Ви не раді мені, поганцю? Гарсоне, бенедиктину! А знаєте, ви мені потрібні — як офіційна особа, як представник Туреччини.
Джон загадково всміхнувся, і Нейла фамільярно, як давня подруга чи спільниця, взяла його у свідки.
— То ви йому вже розповіли?.. Так ось, Аділю, ви гадали, що я — персіянка. Але насправді я туркеня, хоча й народилася в Росії. Мій дід походив з Анкари, звали його Ахмад. Треба, щоб ви допомогли мені зібрати потрібні папери й дістати паспорт…
— Побачимо, — сказав Аділь-бей, спорожнюючи склянку. Він мляво подивився на Нейлу, потім на Джона й запитав себе, чи вистачило б у нього зараз сили потанцювати. Ще не минуло й року відтоді, як у Відні під цю саму музику він танцював цілими ночами. Але тепер консулові не до танців. І не до Нейли, яку зараз так легко повести з собою. Байдуже йому й до рештки жінок у цьому барі. Хоча, сказати правду, декотрі з них досить гарненькі. Може, причина — в перевтомі?
— Коли можна прийти до вас?
— Коли завгодно.
— А ота біленька мишка завжди при вас?
Аділь-бей не зрозумів і здивовано глянув на Нейлу.
— Ну, ваша юна росіянка! — пояснила вона, зиркнувши на Джона.
— Так.
— І ви задоволені?
— Чим?
— Нею!
Він знизав плечима так само мляво, як робив Джон. Все це не має сенсу. І Нейла говорить, аби говорити. Аділь-бей відчував себе цілком у полоні спиртного й музики. Він міг би просидіти тут іще з годину, але офіціанти вже почали прибирати зі столиків. Усі попідводились. Нейла спробувала взяти консула під руку, але він рішуче відступив убік.
— То ви не проведете мене?
— Ні.
— А ви, Джоне? Машина з вами?
— Ні.
Не залишалося нічого іншого, як розійтися в різні боки. Жінок на порозі бару вже не було. Погасла й вивіска.
Аділь-бей не затуляв обличчя від дощу, не дивився, куди ступає. Штани вже були забрьохані по самі коліна. Праворуч шуміло море, але видно нічого не було, навіть відблисків на його поверхні.
Він уже знав майже всі вулиці в місті і навіть підворіття, де просто на голому камінні ночували бездомні. Цих людей Аділь-бей також уже знав. Він знав уже все! Він побував у крамницях, у кооперативах і конторах, хоч усе це його й не стосувалося — адже турецького консула мали обходити тільки справи турків.
Однак це стало його потребою, навіть пристрастю. Місто здавалося йому живою істотою, що не бажала знати Аділь-бея чи, правильніше сказати, просто не помічала його, примушуючи, мов бездомного пса, самотньо блукати вулицями. Він ненавидів це місто — так ненавидять жінку, яка відмовила. Сумна й безрадісна ця пристрасть. Отже, Аділь-бей вирішив вишукувати й розкривати всі виразки цього міста.
— Всі мають право працювати, заробляти й не знати голоду, — казала Соня. Вона й сама була наче втілення цього міста! Така ж холодна й нещира, вона не відхиляла його любощів, як ото вуличний натовп не боронив йому прогулюватися від пам'ятника Ленінові до нафтопереробного заводу.
І Аділь-бей прогулювався, уважно розглядаючи все довкола. Якась стара жінка годинами стояла під дощем, уперто пропонуючи перехожим несвіжу рибу. Може, вона й не сподівалася дочекатись покупця?