Вони під'їхали до переробного заводу.
— Куди вас відвезти?
— Я вийду тут.
Аділь-бей був геть блідий. Хвилину він нерішуче мовчав, потім запитав:
— Той чоловік мав вуса?
— Ага, такі гарні, пишні вуса — як у ваших селян.
— Дякую.
— А як там Нейла?
Та Аділь-бей уже нічого не чув. Він швидко попростував під гарячим сонцем геть. У голові в нього гуло від спеки. Вулицю знову перекрили, та він, поблукавши трохи, все ж таки дістався до будинку, де його звичайно приймав службовець іноземного відділу. Двері стояли відчинені, всередині все було також відчинене. Але марно він заглядав до кабінетів — ніде ні душі.
Коли Аділь-бей знов опинився на вулиці, святкова церемонія вже закінчувалася, й натовп, змішавшись із моряками, рушив до міста. Моряки йшли по троє-четверо, у них були поголені потилиці й рожеві обличчя; загалом вони мали вигляд добре нагодованих людей.
Це були переважно біляві, високі, широкоплечі, трохи гладкуваті хлопці з півночі — мабуть, із Балтики; вони радісно всміхалися місту, прапорам і гаслам. Відчувалося, що це — справді свято. Поруч із деякими моряками вже йшли дівчата в білих сукнях — мабуть, робітниці з порту чи з нафтопереробного заводу. Аділь-бей шукав Соню. Він навіть повернувся до консульства, щоб переконатися, що вдома її нема. Вікна в Коліних були зачинені.
Він швидко подався вулицею і за кілька хвилин уже дзвонив у двері італійського консульства.
— Передайте мою візитну картку пані Панделлі.
З тераси долинав гамір. Слуга запросив Аділь-бея ввійти. Пані Панделлі зустріла його сама. Вона була така доброзичлива й щира, неначе ніяких непорозумінь між ними й не сталося. І навіть сам Панделлі у кремовому костюмі підвівся йому назустріч із крісла, де, як завжди, сидів розвалившись. А чийсь солодкавий голос спитав:
— А я? Зі мною не вітаєтесь?..
То була Нейла. Вона хрумтіла печиво.
— Ви так довго на нас гнівалися! — промовив Панделлі без іронії в голосі.
Тераса була залита сонцем. Як і минулого разу, подавали чай. На балконі Аділь-бей помітив вивішені поруч італійський та радянський прапори.
— Ви теж прикрашаєте фасад? — здивувався він.
— Робити це стало необхідно відтоді, як італійський уряд визнав Радянську владу. А ви?
— Не знаю… Я прийшов спитати…
— Чаю чи лимонаду? — запропонувала пані Панделлі. Її плечі вже помітно засмагли на південному сонці.
— Дякую. Здається, сьогодні вбили чоловіка, одного з моїх відвідувачів. Він побував у мене вранці.
Панделлі закурив дорогу сигарету і з байдужим виглядом пустив дим.
— А про що ви хочете дізнатися?
— Передусім, чи це правда. А потім…
Панделлі натис на кнопку дзвінка. Увійшов службовець в окулярах у черепаховій оправі. Консул щось сказав йому по-італійському. Службовець швидко глянув на Аділь-бея й кивнув головою.
— Так, це правда, — сказав консул. — Його арештували на вокзалі, він чекав там на тифліський поїзд.
— Сідайте, прошу вас, — наполягала пані Панделлі.
Аділь-бей машинально сів, але заспокоїтися не зміг. Він просто не йняв віри. Коли службовець в окулярах вийшов, Аділь-бей тривожно роззирнувся й промовив:
— Вранці він признався мені, що допомагав переходити кордон тим, що хотіли дістатися до Туреччини.
— І що ж?
— Він сказав про це тільки мені.
— Ви були самі?
— Так. Правда, в кабінеті ще сиділа моя секретарка…
Нейла вибухнула сміхом.
— Сестра начальника морського "гепеу"! — кинула вона.
Панделлі знизав плечима:
— Чого ж ви хочете від мене?
— Як ви гадаєте, за ним могли слідкувати вже тоді?
— Ні.
— Чому?
— Тому що в такому разі він не зміг би побувати у вас.
— Чому ви не берете тістечка, Аділь-бею?
— Дякую, мадам. Вибачте мені, але я вперше…
— Що ви знаєте про того розстріляного? — зітхнув Панделлі. — Щомісяця, нещасний мій друже, тут зникають люди, які жили поруч. І ви гадаєте, цим хтось переймається? Навіть батько, на очах у якого заарештовують сина, не наважується спитати, за що!
— А що б зробили ви на моєму місці?
— Нічого. Чоловік уже мертвий, чи не так? Будьте люб'язні, наскільки це можливо, зі своєю секретаркою, а всю цю історію забудьте.
Тим часом Нейла уважно вивчала Аділь-бея.
— Очевидно, наш друг був із нею аж надто люб'язний, — промовила нарешті вона, злостиво посміхаючись.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що вона досить тендітненька і що я вперше в житті зустрічаю російську секретарку, яка дбає про господарство свого шефа.
Панделлі всміхнувся крізь сигаретний дим.
— Не дратуйте Аділь-бея, — сказала його дружина. — Ви ж знаєте, він не любить жартів.
— В кожному разі, — додала Нейла, — якщо це не жарт, то це ще не скінчилося.
— Знаєте, що вам слід зробити передусім? — Тепер Панделлі говорив без іронії. Схоже було на те, що він сприймає ситуацію серйозно. — Ідіть до себе й вивісьте червоний прапор.
— Спасибі за пораду. Прошу пробачення за мій візит.
— Що ви, що ви! У цьому домі на вас завжди чекають!
Але, опинившись на тротуарі, Аділь-бей почув вибух Нейлиного сміху, а потім — приглушений голос Панделлі: "Тихо, він може почути!" — "Що мені до того!" — заперечила Нейла.
Кінна міліція поверталася з демонстрації. Вершники їхали клусом, і вузькі вулички аж здригалися від тупоту копит. Матроси з блакитними комірами, дівчата в білому — всі йшли до порту, й Аділь-бей мусив пробиватися крізь натовп, щоб почепити в себе червоний прапор.
Цього разу вікно навпроти було розчинене. Соня стояла перед дзеркалом; на ній була нова сукня. Її невістка, стоячи навколішки й тримаючи в губах шпильки, щось припасовувала. Сукня з чорного сатину була оздоблена воланами.
Чіпляючи прапор, Аділь-бей не міг не наробити шуму. Соня повернула голову й усміхнулася швидкою загадковою усмішкою, яка відразу ж і зникла з її обличчя. Потім вона щось сказала невістці, і та підвелася, щоб зачинити вікно. На вулиці ще гриміли фанфари. Аділь-бей намагався не чути телефону, а коли нарешті взяв трубку, то було вже пізно.
7
Він не мав сили ані заперечити, ані всміхнутися, коли пані Панделлі сказала йому, складаючи до коробочки карти:
— А знаєте, Аділь-бею, ви починаєте досить непогано грати в бридж! Панделлі відкинувся назад у кріслі, припалюючи ще одну рожеву сигаретку.