Любовна пригода однієї дівчини

Сторінка 2 з 2

Вільде Ірина

Міра розуміє, що їй треба сказати тепер "добраніч" і піти собі.

Але вона не може цього зробити. Не може відірватись від того теплого, коханого рамені.

Тоді, наче у відповідь на її вагання, дві тремтливі руки легенько, мов би хотіли її від вітру охоронити, обіймають її. Міра здригається, випружується вся, але не борониться. Чує тільки, як її голова під напором його горячого подиху перехиляється назад і як чиїсь розжарені уста шукають по цілому лиці її уст. Знайшовши, вони дико, з болем впиваються в розхилені уста Міри.

Міра скрикує, кидається назад і всією силою тіла відштовхує його від себе.

Збожеволіти, зовсім збожеволіти можна!

Але він інакше пояснює собі цей відрух.

Покірно просить вибачення у Міри. Він не знав, не сподівався, що він такий осоружний Мірі. Він сам не знає, як це сталося, що він аж так забувся. Але цього більше не буде. Він дає слово чесної людини, що щось подібне не повториться більше ніколи.

Міра простить йому? Не буде гніватися?

Міра стоїть, мов закаменіла, й тільки незрозумілими, жалісними очима дивиться на нього. Вона відчуває, що тут зайшло якесь страшне непорозуміння і що нема сили усунути його.

Він дав слово... Сталося...

Ні, ні, вона не гнівається... Хай він уже йде собі... чого він ще стоїть? Хай... Міра лишає його посеред вулиці, сама з голосним риданням тікає до хати.

— А все ж... а все ж,— товчеться їй у мозку вперта думка,— якби він мене направду кохав, то не дав би так скоро слово честі, що це останній раз...

1933