Він захищався від висунутих проти нього звинувачень з неабиякою майстерністю, йому допомагав один із кращих юридичних талантів Сполучених Штатів. Виправдувальний вирок: "Провину не доведено",— мабуть, якнайкраще відповідав би цій судовій справі. Проте за браком доказів Леметр був визнаний невинним у скоєнні злочину, який карається смертю, проте засуджений до тривалого ув'язнення за інші висунуті проти нього звинувачення.
Елікс згадала загальне збудження, спричинене тоді тим судовим процесом, і сенсацію, що її викликала втеча Леметра десь років через три після присуду. Його так і не впіймали. Особа цього чоловіка, його дивовижна влада над жінками довго обговорювались свого часу англійськими газетами — так само, як його збудливість у суді й пристрасні заперечення вини, а також випадки раптових колапсів через хворе серце, хоч необізнані люди приписували їх його акторським здібностям.
В одній із вирізок, що їх Елікс тримала в руках, був портрет бородатого, схожого на вченого, джентльмена, і вона заходилась розглядати його.
Кого ж нагадує їй це обличчя?.. Елікс раптом із жахом зрозуміла, що на вирізці не хто інший, як її чоловік! Очі й лоб дуже скидаються на Джералдові. Мабуть, через це він і мав у себе вирізку. Очі Елікс спинились на замітці поруч із фотознімком. У ній говорилось про деякі цифри, знайдені в записній книжці обвинуваченого, і твердилось, що то дати, коли він розправлявся зі своїми жертвами. А якась жінка, що давала свідчення, твердо впізнала підсудного по. родимці на зап'ястку лівої руки біля долоні.
Елікс упустила додолу вирізки і аж похитнулась. В її чоловіка на лівому зап'ястку, зразу вище долоні, є маленький рубець...
Кімната попливла перед її очима. Згодом вона дивом дивувалась, що так зразу й беззастережно повірила у свій здогад. Джералд Мартін — це Шарль Леметр! Повіривши, вона тієї ж миті сприйняла це як належне. Розрізнені уривки недавнього минулого вихором закружляли в її голові, наче шматки малюнків-загадок, складаючись в суцільну картину.
Гроші, заплачені за будинок — її гроші й більше нічиї, цінні папери на пред'явника вона довірила зберігати йому. Стало зрозумілим навіть справжнє значення сну. Десь глибоко в душі якесь її друге підсвідоме "я" завжди з побоюванням ставилось до Джералда Мартіна й воліло бути подалі від нього. І її другому "я" хотілося, щоб їй на допомогу прийшов Дік Уїндіфорд. Через це вона й була здатна сприйняти правду про свого чоловіка так легко, без сумнівів і вагань, їй судилося стати ще однією жертвою Леметра. І, мабуть, дуже швидко.
У неї вихопився напівздушений крик, коли вона дещо згадала. Вівторок, о дев'ятій годині вечора. Підвал із підлогою, вимощеною кам'яними плитами, які так легко підняти! Колись він уже поховав одну з своїх жертв у підвалі. Усе було заплановано на вечір у вівторок. Але ж узяти й заздалегідь методично записати таке — це божевілля! Ні, вчинок логічний. Джералд завжди робив записи про намічені справи, а вбивство було для нього звичайним заняттям, яке нічим не відрізнялось від інших.
Але що ж врятувало її у вівторок? Чи він пожалів її в останню хвилину? Ні. Відповідь на це запитання не загаялась: рятівник — старий Джордж.
Тепер Елікс розуміла причину нестримного гніву свого чоловіка. Він, безсумнівно, мостив свою стежку, розповідаючи всім зустрічним, що вони наступного дня їдуть у Лондон. А тоді несподівано прийшов працювати Джордж, сказав їй про Лондон, а вона заперечила звістку. Надто ризиковано було покінчити з нею того вечора, бо Джордж без кінця переповідав би розмову з нею.
Як же врятуватись?
Не можна було втрачати часу. Треба негайно зникнути звідси, поки він не повернувся!
Елікс квапливо поклала згорток вирізок назад у шухляду, засунула й замкнула її.
І тут вона завмерла, ніби закам'янівши. Почулось рипіння хвіртки, що виходила на дорогу. Її чоловік повернувся.
На якусь мить Елікс заклякла на місці, потім навшпиньках прокралась до вікна й визирнула з-за портьєри.
Так, це був її чоловік. Він усміхався сам до себе й щось мугикав під ніс. І тримав у руці предмет, при самому погляді на який в переляканої жінки мало не зупинилося серце. То була новісінька лопата.
Елікс скорше інстинктивно, ніж розумом, збагнула: хоче зробити це сьогодні ввечері.
Проте шанс на порятунок іще залишався. Джералд, стиха наспівуючи, зайшов за будинок.
Не вагаючись і миті, Елікс збігла сходами й кинулась до вхідних дверей. Але тільки-но вона рвучко розчинила їх, з-за будинку вийшов її чоловік.
— Привіт,— сказав він.— Куди це ти так поспішаєш?
Елікс неймовірним зусиллям примусила себе прибрати
спокійного, як звичайно, вигляду. Її шанс поки що наче випарувався, проте якщо вона буде обережною й не викличе в чоловіка підозри, то такий шанс пізніше з'явиться знову. Навіть зараз, можливо...
— Я пройдусь по нашій стежці туди й назад,— сказала вона голосом, який для неї самої пролунав нерішуче й невпевнено.
— Добре,— мовив Джералд.— Я піду з тобою.
— Ні, будь ласка, не треба, Джералде. Я... я якась знервована, болить голова... Я краще погуляю сама.
їй здалося, що в його погляді прозирнула підозра.
— Що з тобою, Елікс? — спитав він.— Ти бліда й тремтиш.
— Та нічого.— Вона намагалась говорити трохи різко і всміхатись.— Розболілась голова, оце й усе. Прогулянка мені допоможе.
— Ну, як негарно казати, що я тобі не потрібний,— зауважив Джералд, невимушено засміявшись.— Я піду з тобою, хочеш ти того чи ні.
Більше сперечатися Елікс не наважилась. Якщо він здогадався, що вона знає, то...
Вона присилувала себе поводитись майже так, як звичайно. А проте її не полишало тривожне відчуття, що він поглядає на неї скоса і наче не зовсім нею задоволений. Елікс розуміла, що його підозри ще не цілком розвіялись.
Коли вони повернулись у будинок, він наполіг на тому, щоб вона лягла, і приніс одеколону натерти їй скроні. Джералд був, як завжди, люблячим чоловіком. Елікс почувала себе такою безпорадною, неначе руками й ногами вскочила в пастку.
Він ні на хвилину не залишав її саму. Пішов із нею на кухню, допоміг поставити на стіл холодні страви, які вона ще раніше приготувала. Вечеря ставала їй поперек горла, однак вона примушувала себе їсти й навіть здаватись веселою й природною. Вона тепер знала, що бореться за своє життя. Що самасамісінька з цим чоловіком, що допомоги чекати нізвідки, що цілком у його руках. І єдиний шанс урятуватись — це так приспати його підозри, аби він залишив її саму хоч на кілька хвилин: цього часу їй вистачить дістатися до телефону в передпокої й викликати допомогу. В цьому — остання надія.